Острів Скарбів / Treasure Island. Роберт Луїс Стівенсон
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон страница 27
«See here, now, Hawkins», said he, «here’s a blessed hard thing on a man like me, now, ain’t it? There’s Cap’n Trelawney – what’s he to think? Here I have this confounded son of a Dutchman sitting in my own house drinking of my own rum! Here you comes and tells me of it plain; and here I let him give us all the slip before my blessed deadlights! Now, Hawkins, you do me justice with the cap’n. You’re a lad, you are, but you’re as smart as paint. I see that when you first come in. Now, here it is: what could I do, with this old timber I hobble on? When I was an master mariner I’d have come up alongside of him, hand over hand, and broached him to in a brace of old shakes, I would; but now…»
And then, all of a sudden, he stopped, and his jaw dropped as though he had remembered something.
«The score!» he burst out. «Three goes o’ rum! Why, shiver my timbers, if I hadn’t forgotten my score!»
And falling on a bench, he laughed until the tears ran down his cheeks. I could not help joining, and we laughed together, peal after peal, until the tavern rang again.
«Why, what a precious old sea-calf I am!» he said at last, wiping his cheeks. «You and me should get on well, Hawkins, for I’ll take my davy I should be rated ship’s boy. But come now, stand by to go about. This won’t do. Dooty is dooty, messmates. I’ll put on my old cockerel hat, and step along of you to Cap’n Trelawney, and report this here affair. For mind you, it’s serious, young Hawkins; and neither you nor me’s come out of it with what I should make so bold as to call credit. Nor you neither, says you; not smart – none of the pair of us smart. But dash my buttons! That was a good un about my score!»
And he began to laugh again, and that so heartily, that though I did not see the joke as he did, I was again obliged to join him in his mirth.
On our little walk along the quays, he made himself the most interesting companion, telling me about the different ships that we passed by, their rig, tonnage, and nationality, explaining the work that was going forward – how one was discharging, another taking in cargo, and a third making ready for sea – and every now and then telling me some little anecdote of ships or seamen or repeating a nautical phrase till I had learned it perfectly. I began to see that here was one of the best of possible shipmates.
When we got to the inn, the squire and Dr. Livesey were seated together, finishing a quart of ale with a toast in it, before they should go aboard the schooner on a visit of inspection.
Long John told the story from first to last, with a great deal of spirit and the most perfect truth. «That was how it were, now, weren’t it, Hawkins?» he would say, now and again, and I could always bear him entirely out.
The two gentlemen regretted that Black Dog had got away, but we all agreed there was nothing to be done, and after he had been complimented, Long John took up his crutch and departed.
«All hands aboard by four this afternoon», shouted the squire after him.
«Aye, aye, sir», cried the cook, in the passage.
«Well, squire», said Dr. Livesey, «I don’t put much faith in your discoveries, as a general thing; but I will say this, John Silver suits me».
«The man’s a perfect trump», declared the squire.
«And now», added the doctor, «Jim may come on board with us, may he not?»
«To be sure he may», says squire. «Take your hat, Hawkins, and we’ll see the ship».
8
Під вивіскою «Підзорна труба»
Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сільверу в «Підзорну Трубу», і сказав мені, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і шукатиму маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою над вивіскою. Я вирушив негайно, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Я протискався крізь велику юрбу людей, які штовхалися між фургонів і паків з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарешті я розшукав потрібну мені таверну.
Вона була маленька, але досить затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах акуратні червоні фіранки, підлога старанно посипана піском. Таверна була на розі. Обоє дверей були розчинені навстіж, і тому у просторій кімнаті з низькою стелею було досить світла, незважаючи на хмари тютюнового диму.
За столиками сиділи здебільшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер у дверях, не наважуючись увійти.
Поки я стояв, з бокової кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я зрозумів, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно. Під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею з дивовижною спритністю, підстрибуючи, мов птах, на кожному кроці. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, пласким і блідим, але розумним і веселим обличчям. Йому, здавалося, було дуже весело. Насвистуючи, скакав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечах найулюбленіших своїх гостей.
Правду вам сказати, після перших же слів про Довгого Джона в листі сквайра Трілоні я потайки боявся, що це той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Але одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися всі мої підозри. Я бачив капітана, бачив Чорного Пса, бачив сліпого П’ю і гадав, що вже знаю, як виглядає пірат. Ні,