– сказав аукціоніст, підкорений його впевненим поглядом.
– Ви почекаєте, поки я збігаю до банку по гроші?
– Добре! Тільки недовго: якщо ви через годину не повернетеся, я знову пущу його на продаж.
Френк уже не відповів. Він вибіг за двері і насамперед помчав до бакалійника, чия крамниця була на відстані одного кварталу від будинку Ковпервуда.
Останні тридцять кроків він пройшов повільно, потім прибрав безтурботну міну і, увійшовши до крамниці, став очима шукати кастильське мило. Ось воно – на звичайному місці, того ж сорту, в такому ж ящику, як і «його» мило.
– Почім у вас шматок отого мила, містере Делрімпл? – поцікавився Френк.
– Шістнадцять центів, – з гідністю відповів крамар.
– Якщо я запропоную вам сім ящиків точнісінько такого ж товару за шістдесят два долари, ви візьмете?
– Точно такого?
– Так, сер.
Містер Делрімпл подумки зробив підрахунок.
– Так, мабуть… – обережно відповів він.
– І ви могли б сьогодні ж заплатити мені?
– Я дав би вексель. А де товар?
Містер Делрімпл був дещо здивований цією несподіваною пропозицією сусідського сина. Він добре знав містера Ковпервуда, та й Френка теж.
– То ви візьмете мило, якщо я вам сьогодні його доставлю?
– Візьму, – відповів крамар. – Ви що ж, милом зайнялися?
– Ні, але я знаю, де його можна дешево купити.
Френк хутко побіг до батька. Операції в банку вже припинилися, але хлопчик знав там всі ходи і виходи. Він знав також, що містер Ковпервуд буде задоволений, якщо син заробить тридцять доларів. Хлопцеві потрібно було тільки позичити грошей на один день.
– Що трапилося, Френку? – підводячи голову від конторки, запитав містер Ковпервуд, побачивши свого розчервонілого і захеканого сина.
– Я хочу попросити у тебе в борг тридцять два долари, тату.
– А навіщо вони тобі знадобилися?
– Я збираюся купити сім ящиків кастильського мила. Я знаю, де його дістати, і у мене вже є на нього покупець. Містер Делрімпл бере всю партію. Він запропонував мені шістдесят два долари. А я купую за тридцять два. Якщо ти даси мені гроші, я миттю збігаю і заплачу аукціоністові.
Містер Ковпервуд посміхнувся. Ніколи ще його син не виявляв такої діловитості. Для хлопчика чотирнадцяти років він був напрочуд кмітливий і спритний.
– Отже, Френку, – сказав він, прямуючи до ящика, в якому лежало кілька асигнацій, – ти, видно, вже стаєш фінансистом? А ти впевнений, що не зазнаєш збитку? Ти свідомий своєї затії?
– Та дай же мені гроші, тату! – з благанням у голосі промовив Френк. – А я тобі доведу, на що я здатен. Тільки дай гроші. Можеш мені повірити.
Він був схожий на молодого мисливського пса, що вчув дичину. Батько не міг противитись його наполяганням.
– Ясна річ, Френку, я вірю тобі, – сказав
