ми тепер часто будемо бачитися?
– А ви знайомі із Рут Меррієм? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.
– Ні, а чому ви питаєте?
– У неї у вівторок вечірка, – ніби мимохіть зауважила дівчинка.
– А де вона мешкає?
– У будинку двадцять вісім.
– Я був би не проти зайти до неї, – зізнався Френк, повертаючи додому.
– Може, вона і запросить вас. – Пейшенс ставала все хоробріша (у міру того як відстань між ними збільшувалася). – Я її попрошу.
– Дякую, – сказав він із посмішкою.
Вона вистрибом побігла далі.
Френк із сяючим обличчям дивився їй услід. Вона була чарівна. Він відчув палке бажання поцілувати її і жваво уявив собі вечірку у Рут Меррієм і все те, що це йому обіцяло.
То було одне з дитячих захоплень, які час від часу охоплювали Френка серед вихору життєвих подій. З Пейшенс Барлоу він тайкома цілувався в затишних куточках, перш ніж знайшов собі іншу. Узимку Пейшенс разом з сусідськими дівчатками вибігала на вулицю пограти в сніжки або ж у довгі зимові вечори засиджувалась на лавочці біля дверей свого будинку. Підстерегти її в ці години і поцілувати було так само легко, як на вечірках нашіптувати їй всілякі милі нісенітниці.
На зміну їй прийшла Дора Фітлер (Френку було тоді шістнадцять років, а їй чотирнадцять). Пізніше, у сімнадцять років, – п’ятнадцятирічна Марджорі Стеффорд – білява пухкенька дівчинка з блакитно-сірими очима, рум’яна і свіжа, як ранкова зоря.
У сімнадцять Френк вирішив кинути школу. Він усього три роки провчився в старших класах, але вже був ситий навчанням по горло. З тринадцяти років усі його помисли були звернені на фінансові оборудки, в тій формі, як ото він спостерігав на Третій вулиці. Час від часу він виконував доручення, які давали йому можливість трохи підробити. Дядько Сенека дозволив йому допомагати вагарю у вантажному порту, де під пильним наглядом урядових інспекторів складалися в державні пакгаузи мішки з цукром. Іноді, при особливо нагальній роботі, він допомагав батькові і отримував за це платню. Френк навіть змовився було з містером Делрімплом щодо підробітку у нього в суботні дні. Але невдовзі після того, як йому стукнуло п’ятнадцять, батько став головним касиром з річним окладом в чотири тисячі доларів, і про роботу за рундуком, звичайно, більше не могло бути й мови.
Якраз саме в цей час до Філадельфії знову приїхав дядько Сенека – ще огрядніший, ще більш владний, і сказав племіннику:
– Ось що, Френку: якщо хочеш взятися до справи, то я тобі для початку запропоную непогану пропозицію. Перший рік ти будеш працювати без платні, але якщо впораєшся, тобі, ймовірно, дадуть преміальні. Чув про фірму «Генрі Вотермен і Ко» на Другій вулиці?
– Я знаю, де міститься їхня контора.
– Так от – вони згодні взяти тебе рахівником. Це маклери, що займаються перепродажем зерна і посередницькими справами. Ти якось казав, що хочеш попрацювати в цій сфері. Коли скінчиться
