Жупанський підтвердив: він дозволив доньці сьогодні ввечері піти кудись із її приятелькою Софійкою. Навіть дзвонив попередньо її батькам і цікавився, чи ті в курсі справ. Звісно, що в курсі – Софійка навішала своїм такої самої локшини про забаву, як і було домовлено з подругою.
– Не втомилися? – запитала лиш пані Люба своїх гостей.
– Ще наспимося, – відповіла за всіх Оксана. – Бачте, як все гарно складається – після неприємностей з’являються нові друзі.
– То правда, – погодилася пані Люба. – Але, хлопці й дівчата, найпізніше, коли ви мусите бути вдома, – двадцять друга нуль-нуль. Ми можемо вам довіряти?
– Аякже! – напустив на себе солідності Максим, і пані Люба з паном Назаром не змогли стримати сміху.
Аж тепер всі помітили: день добігав до вечора і стрілки годинника наближалися до шостої. Швиденько випивши ще чаю, аби остаточно заспокоїти господиню, компанія нарешті вибралася з дому. І на вулиці всі раптом відчули, наскільки серйозними стали. Після висновків, зроблених Максимом, ця пригода вже перестала здаватися грою.
Куди їхати, Софійка пояснила. Всі п’ятеро сіли у трамвай, і Поля сказала вийти, щойно він виїхав з центру міста. Білан сам міг би дуже швидко заблукати між цих вуличок. Тоді як Поліна і Мавка орієнтувалися тут якщо не з заплющеними очима, то, в усякому разі, дуже впевнено.
Потрібний будинок стояв у самому кінці покрученої вулички, вимощеної вже не бруківкою, а старим порепаним асфальтом. Це була стара триповерхова кам’яниця, що мала один під’їзд, обладнаний на диво новими металевими дверима з кодовим замком. Смикнувши за ручку і переконавшись, що зачинено, Поліна впевнено натиснула певні кнопки. Клацнуло, двері піддалися, і дівчинка боязко ступила в тьмяну середину, де відгонило котами.
– Добре, що тепер ми всі знаємо це місце, – зауважив Максим. – Лишайтеся тут. Коли б що сталося… Словом, краще не думати, але, Денисе, ти знаєш, як діяти в разі чого.
– Будь спок, боягузе новоспечений, – Черненко всіляко намагався зберігати спокій, хоча зовнішній вигляд цього будинку й середина під’їзду наганяли на нього тривогу. – Давай повертайся сміливим.
Зібравшись з духом, Білан теж переступив поріг будинку. Невідомо для чого причинив за собою двері, дочекавшись, поки клацнув замок. Все, дороги назад нема. Треба рухатися тільки вперед, аби справді ніхто не здумав вважати його боягузом.
Хоча, чесно кажучи, опинившись у цьому моторошному під’їзді не менш страхітливого будинку, Максим Білан зізнався собі – він справді починає боятися. І це правильно – він же зібрався вступати до Клубу Боягузів.
11. Темний коридор
– Де ти там? – почулося згори. – Йди за мною, тільки обережно…
Максим, скрадаючись, піднявся кам’яними сходами на другий поверх. Перший і третій, як він помітив, усе ж таки освітлювалися тьмяними лампочками. А тут, на другому, не світилося
