не звикли до темряви, він далі вивчав обстановку навпомацки.
Пальці намацали автоматичний замок. Значить, зробив висновок Максим, у разі чого тут можна зачинитися зсередини. Одначе двері залишили відкритими. Отже, той, хто тут є, хоч би хто він був, чекає на гостя. І, очевидно, нічого справді страшного в цьому Клубі Боягузів із ними не станеться – інакше двері б щільно зачинилися за ними.
Заспокоївши самого себе такими висновками, Білан, знову відсторонивши Поліну, обережно рушив уперед, тримаючись за стіну правою рукою. Раптом стіна скінчилася, і хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в інший коридор. Відразу стало ясно, що тут відблискує.
Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.
Вони були недостатньо яскравими та великими, щоб освітлювати все приміщення. Та свічок і світла від них вистачало, аби створити ілюзію світлої стежки – шляху, який веде до нового життя: по-іншому Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.
Відразу ж згадалася Дорога з Жовтої Цегли, з якої не можна звертати і яка приведе всіх мандрівників до Смарагдового Міста. Чи до Країни Оз[2] – що кому більше подобається. У будь-якому разі наприкінці шляху чекав чарівник, що виконає всі бажання, серед яких – зробити сміливим Лева-боягуза.
Освітлений свічками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великої кімнати.
– Це ти? – прозвучало раптом у тиші. Голос луною відбився від стелі, й по тілу Білана зрадливо побігли мурашки. Він хотів відповісти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, і Поліна, зрозумівши, що треба робити, озвалася:
– Так… Я прийшла…
– Ти боїшся? Тобі страшно?
– Т-так, – дівчина не грала, їй справді було не по собі.
– Тоді ти прийшла за адресою. Тут ти перестанеш боятися. Йди сміливо, роби перші кроки до сміливого життя! Вперед! Я чекаю на тебе!
Голос звучав рівно і явно був записаний на магнітофонну плівку. Все це дедалі більше нагадувало Біланові ту казку про чарівника Гудвіна. Але одне діло – читати. Навіть коли перед тобою розігрують виставу у спеціально призначеному для цього місці – теж нічого. Все, що відбувалося тут і тепер, попри всю надуманість та бутафорію, було справжнім.
Придумав усе це, очевидно, не добрий дядечко. Саме це і лякало.
Максим пропустив Поліну вперед, а сам пішов за нею, буквально дихаючи їй у потилицю. Мабуть, це трошки заспокоювало її – рухалася дівчинка впевнено. Перетнувши напівтемний коридор, вона простягнула руки і штовхнула двері.
Вони легко піддалися.
Максима і Поліну враз засліпило яскраве світло.
12. Учитель
Світила потужна лампа, встановлена біля стіни й спрямована просто на двері.
Більше жодного світла тут не було. Коли б ця лампа горіла тут раніше, її світло пробивалося б крізь щілину між дверима та підлогою.
