і цивілізації», «братерство і рівність народів», «еманципація демократії» або пролетаріату, чи «визволення слов’янства», а то й просто «культура» – але всі ті «правди» мали одне спільне: вони були самоціллю, нація й її право на існування – засобом або знаряддям, самодостаній національний ідеал – шкідливою утопією.
Для нормальної людини, яка відчуває навколо себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким недетерміновану волю до життя й експансії, ця філософія викличе лише жаль і відразу, але не для «освіченої» людини XIX століття з її ідеями про спільну, встановлену суверенним розумом, правду, і тим менше – для громадянина України, насильно втиснутого перед війною в чужорідне тіло великих імперій, владу яких треба було собі усправедливити пануючими над нібито нацією інтересами людства. Ясно, що не в таких головах могла народитися думка про самостійний і самовистачаючий національний ідеал, який знаходив би своє виправдання в собі самому і не потребував озиратися на наднародні ідеали, ні шукати в них виправдання.
«Я-м ще таке не видів!» – це трафаретна реакція хлопського розуму на все, що виходить за рамки емпіричного, за рамки його тісного досвіду. А наддніпрянець у таких випадках питає: «Чи ви таке бачили?!» В обох випадках вилазить зневага до всього ірраціонального, що лежить поза світом експерименту. Цю психологію мали й ідеологи українського провансальства, і тому вони відкидали ірраціональну волю, як пріоритет в історії; бо в світі, який кожен із них «видів», діяв закон «розумної» кавзальності, а людська історія була нестримним походом думки до опанування як фізичного, так і соціального хаосу. Тож схиляв він голову й перед всілякими соціальними «законами», бо це був порядок речей, який він «бачив», а іншого не визнавав.
Узяти ж за вихідну точку прагнення нації до самостійного життя, пріоритет волі та вивести з нього, як аксіоми її незадавнені бажання, – це була метафізика для нашого хлопа, неписьменного чи письменного, байдуже. Це означало б пізнати правду в надприродній дорозі, на якій не вистачає лиш розуму, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до визнання ірраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й спеціальну, свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, спільна, загальнолюдська, але в жодному разі не індивідуальна, і не вузьконаціональна.
Розділ IV
Матеріалізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм)
Вивідома науково (дедуктивно чи з досвіду) загальна правда – це був формальний бік національного ідеалу нашого провансальства.
Переселена в царину конкретно національної ідеології, та загальна правда виродилась у нас у нічим не прикрашений, екранний матеріалізм або суспільний утилітаризм. Парафразуючи, мабуть, Ґете, сказав Шпенґлер у своїй популярній книзі: «Антична людина знає лиш те, що вона бачить і схоплює».[46]
