Я вже цитував одного есерівського провансальця, який бачив у болоховцях традицію української державності тому, що вони з татарами боролися проти власних князів. Тепер бачимо перед собою буржуазного болоховця; від мефодіївців, казав він, починаємо ми «історію українського політичного розвитку» бо – головна їхня заслуга полягає в тому, що вони дуже спричинилися до «слов’янського порозуміння!».[85]
Для нього «програма (братчиків) була логічним і неминучим завершенням того розвитку, що початками своїми сягає у сиву давнину»… Українська політична думка настільки не бачила світу ніде, крім симбіозу, що свій, вихований довгим рабством, провінціалізм важилася накидати нашій блискучій давнині, сильній, войовничій і свавільній. Ідея симбіозу з чужою нацією була для них зовсім природною. «Костомаров… об’явив діло унії України з Московщиною органічним і віковічним», а в «Комітеті, котрий виробляв план помника (Б. Хмельницькому в Києві), в тому числі і надпис на ньому: «Б. Хмельницкому, єдиная, неделимая Россія», – були відомі українські вчені-патріоти: Максимович, В. Антонович і К. Козловський»[86]… Як бачимо, патріот, що хоче стерти зі себе ганьбу століть неволі, як ті студенти, що 1918 pоку збивали цей напис у Києві, – мусить нищити не лише діло Росії в Україні, а й діло її адептів.
За мефодіївцями пішли інші. Драгоманов відмовляв Україні в самостійних, відмінних від інших, зовнішніх політичних прагненнях, і тим самим, в потребі власної державності. Для нього Україна не була окремим політичним організмом із власними завданнями. Між «національними задачами» України та паразита (Росії), що сидів на ній, не було (гадав він) жодної різниці. Тут був не паразитизм, а був симбіоз, бо «московське царство все ж таки (sic!) виконувало елементарні географічні завдання України». Призначенням України було стати знаряддям державної волі іншої нації (Росії). 1878 pоку царський уряд прямував лише до того, «до чого прагнув сотні літ російський народ, в лиці козаків українських, а потім донських».[87] Отже, «в лиці» російських царів український народ виконував свої завдання, а в особі українських козаків російський народ – свої, точнісінько так, як в особі татаріна українська голота, а в особі об’єднаних слов’ян – український народ, виконували свою історичну місію і закладали підвалини під українські державницькі традиції… Повна ідилія, мішанина така туманна, що кращої не знайти для об’єктивного розуму провансальця.
Власні державно-правні ідеали для України були «тепер річчю остаточно пережитою всіма освіченими українцями».[88] Не тільки, що здійснювати, а й навіть просто пропагувати незалежництво як ідею, було непотрібно. Що означав національний афект, невмотовавану жагу до життя і його найвищих форм порівняно з тим, що вирішив розум освіченого українця? Коли край не мав жодних самостійних політичних аспіррацій, то єдиним його завданням була, вочевидь, лише маленька
Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Чернівці, 1918. – С. 262.
