долю.
Поруч із яскравим і пишним вбранням Ейлін скромне сіре шовкове плаття пані Рембо з високим, трохи не до вух, коміром, виглядало строго, навіть якось докірливо, але пані Рембо трималася з такою гідністю, настільки люб’язно та привітно, що це враження трохи згладжувалося. Уродженка Нової Англії, вихована на філософії Емерсона, Торо, Чаннінґа, Філліпса, вона вирізнялася великою терпимістю. До того ж їй подобалася господиня будинку й уся її дещо екзотична пишність.
– У вас чарівний будиночок, – сказала вона Ейлін із лагідною усмішкою. – Я давно звернула на нього увагу. Адже ми живемо неподалік і, можна сказати, майже сусіди з вами.
Очі Ейлін засяяли вдячністю. Хоча вона й не могла цілковито оцінити пані Рембо, однак та їй подобалася: в ній було щось привабливе, й Ейлін розуміла її швидше чуттям, ніж розумом. Такою, імовірно, була б її мати, якби отримала освіту. Коли всі рушили до зали, дворецький доповів про Тейлора Лорда. Ковпервуд, узявши архітектора під руку, підвів його до дружини і гостей.
Лорд, кремезний, високий чоловік із розумним і серйозним обличчям, підійшов до господині дому.
– Пані Ковпервуд, – сказав він, із захопленням дивлячись на Ейлін, – дозвольте мені з-поміж інших вітати вас у Чикаґо. Після Філадельфії вам на перших порах багато чого буде бракувати тут, але я впевнений, що з часом ви полюбите наше місто.
– О, я не сумніваюся, – посміхнулася Ейлін.
– Колись і я жив у Філадельфії, правда, дуже недовго, – додав Лорд. – І ось також перебрався сюди.
Ейлін на мить зам’ялася, проте швидко опанувала себе. До таких випадковостей треба бути завжди готовою, їй можуть зустрітися й гірші несподіванки.
– Чим же поганий Чикаґо? – поспішила вона продовжити розмову. – Мені подобається це місто. Життя тут вирує, не те що в Філадельфії.
– Радий це чути. Я сам закоханий у Чикаґо. Може, тому, що мені тут відкрилося широке поле діяльності.
«Для чого такій красуні освіта», – міркував Лорд, милуючись розкішним волоссям і плечима Ейлін. Він одразу ж визначив, що вона не належить до розвинутих і розумних жінок.
Дворецький доповів про нових гостей, і подружжя Едісон увійшло в залу. Едісон, не замислюючись, прийняв запрошення Ковпервуда: становище його в Чикаґо було достатньо міцним, і тому вони з дружиною могли приходити, коли їм заманеться.
– Як справи, Френку? – спитав він по-дружньому, кладучи руку на плече господаря будинку. – Дуже мило, що запросили нас. Чи вірите, пані Ковпервуд, ось вже скоро рік, як я кажу вашому чоловікові, щоб він привіз вас сюди. Він не казав вам?
Едісон ще не посвятив свою дружину в історію Ковпервуда й Ейлін.
– Ну, певна річ, казав, – весело відповідала Ейлін, бачачи, що її врода справила враження на Едісона. – А як я рвалася сюди! Це його провина, що я так довго не приїжджала.
«Дивовижно
