здогади про те, що затіває та чи інша група або той чи інший біржовик. І Френк обертав на свою користь цю інформацію.
На ранок після майже безсонної ночі в своєму самотньому ліжку стариган нерідко казав Ковпервудові:
– Я, здається, здогадався, куди ці молодики гнуть. Це все та ж банда зі скотобоєнь орудує. (Під бандою він мав на увазі впливових біржових спекулянтів на кшталт Арніла, Генда, Шрайхарта й інших.) Знову всю кукурудзу скупити хочуть. Або я більше вже нічого не тямлю, або нам також потрібно негайно купувати про запас. Як ви на це дивитеся, Френку?
Ковпервуд уже осягнув багато невідомих йому раніше вивертів місцевих підприємців і з кожним днем набував усе більшого досвіду, зазвичай тут же приймав рішення.
– Ну що ж, ризикнемо на сотню тисяч бушелів. Мені здається, що залізничні «Нью-Йорк сентрал» впадуть пунктів на два найближчими днями. Давайте продавати їх на пункт нижче курсу.
Лафлін дивувався, як це Ковпервуд ухитряється так швидко орієнтуватися в місцевих справах і не менш хутко, ніж він сам, приймати рішення. Коли справа стосується акцій та інших цінностей, що котируються на східних біржах, – це зрозуміло, але як він примудрився так стрімко осягнути всі тонкощі біржі чиказької?
– Звідки ви це знаєте? – спитав він якось у Френка, дуже заінтригований.
– Та дуже просто: вчора, коли ви були на біржі, сюди заходив Антон Відер (один із директорів хліботоргового банку), він усе й розповів мені, – відверто пояснював Ковпервуд, і зі слів Відера змалював Лафліну біржову кон’юнктуру.
Лафлін знав Відера, багатого, підприємливого поляка, котрий за останні роки помітно пішов угору. Просто вражає, як Ковпервуд легко сходиться з багатіями, як швидко здобуває їхню довіру. Лафлін розумів, що з ним Відер ніколи не був би таким відвертим.
– Гм! Ну, якщо Відер сказав – то це справді так. Треба діяти.
І Лафлін діяв, а фірма «Пітер Лафлін і Ко» виявлялася у виграші.
Та хоча хліботоргова і комісійна справи й обіцяли кожному компаньйону тисяч двадцять річного доходу, Ковпервуд дивився на це лише як на джерело інформації. Боячись розпорошувати кошти, щоб не опинитися в такому ж скрутному становищі, як у часи чиказької пожежі, Френк підшукував собі справу, яка з часом могла б приносити відчутний і постійний прибуток. Йому вдалося зацікавити своїми планами невелику групу чиказьких функціонерів – Джуда Едісона, Александра Рембо, Міларда Бейлі й Антона Відера. Хоча це були не бозна-які магнати, але всі вони мали вільні кошти. Ковпервуд знав, що вони охоче відгукнуться на будь-яку серйозну пропозицію.
Найбільше цікавили Френка газові підприємства Чикаґо. Тут була можливість захопити нишком невичерпне джерело наживи – заволодіти ніким ще не зайняту галузь і встановити там своє безроздільне панування. Отримавши концесію (яким шляхом, читач здогадається сам), він міг так само, як Гамількар Барка, котрий проник у саме
