вкриті жовтавим листом – з іншого.
– Значить, так, Жабо, – Черненко навмисне вжив шкільне прізвисько Костика, якого той терпіти не міг. – Гроші тепер у мами проси. Чи в батька. Чи в старшого брата, він у тебе є і навіть, здається, вже заробляє. Ніхто ні з класу, ні зі школи тобі більше викуп невідомо за що приносити не буде. Розумієш мене?
Жабинський, який був на півголови вищий за Черненка, подивився на нього одночасно з подивом і презирством.
– Оце салабони собі адвоката знайшли? Кого ти з себе корчиш, Чорний?
Денис, як і переважна більшість школярів, теж мав прізвисько. Але одна справа називатися Чорним – в принципі нічого образливого. А інша – називатися Жабою. Тому прізвисько зовсім не зачіпало Черненка.
– Слухай мене уважно, Жабо, – чітко промовив він. – Це не твоє діло, кого я в даний момент захищаю. Якщо я хочу тебе попередити, попереджаю: більше ніяких вимагань грошей. Мені, – він тицьнув пальцем себе в груди, – такий розклад не подобається.
– А мені, – Жабинський, мавпуючи Дениса, тицьнув себе пальцем у груди, – на те, що тобі не подобається, плювати. Ось так.
І на підтвердження своїх слів Костик насправді плюнув у Дениса. Цілився в обличчя – і влучив. Та ще й скривився в придуркуватій посмішці: мовляв, просив – маєш, роби тепер, що хочеш.
На такий вияв нахабства й неповаги Денис Черненко просто не міг не відповісти. Сумка ковзнула з плеча на землю. Ліва рука стисла Костика за куртку на грудях, права перехопила правицю супротивника, вже занесену для удару. Відпустивши куртку, Денис зробив крок назад, потім – незграбне танцювальне па, і, рвучко смикнувши нападника, повернув його спиною до себе. Рука, таким чином, заломилася назад, Костик зойкнув від болю і мимоволі опустився на коліна. Цей больовий прийом Черненко свого часу довів до автоматизму.
– Отак, значить? – гнівно запитав він. – Отак ми говорити з тобою далі будемо?
– Пусти… козел… – скрегочучи зубами, прошипів Жаба.
– Треба сказати дядькові чарівне слово, – промовив Денис. – Знаєш чарівні слова?
– Пусти… бігом… бо…
– Що – «бо»? Бо-бо? Болить? Чарівні слова згадуй, недоумку!
– Б-будь ласка… – простогнав Костик.
– Ось так, – Черненко послабив хватку.
Жабинський звівся на рівні ноги. Рвучко підтягнувши противника до себе, Денис витер обличчя його курткою, а тоді, трошки повагавшись, відважив йому хльосткого ляпанця.
– Маєш раз, – Денис за мить хльоснув Костика ще й по другій щоці. – Маєш два. А це тобі, аби щоб назавжди знав, як плюватися. Маєш три!
Останній ляпанець свідомо прийшовся по губах. Удар вийшов надто сильним: з розбитої нижньої губи заструменіла цівка крові. Пустивши противника, Черненко промовив:
– Закон такий – до першої крові битися. Вважай, тобі пощастило. Тепер біжи додому і добре запам’ятай, що я тобі сказав.
Жабинський хотів щось сказати, але промовчав. Витерши кров тильним боком долоні, повернувся і
