аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу та будемо гуляти.
Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
– Сідай, Телесику, на лопатку!
– Але ж я не знаю, як сідати, – і руку на лопату поклав.
– Так? – питає?
– Та ні ж бо, ні! Сідай зовсім!
Він поклав голову:
– Отак, може?
– Ні-бо, сідай увесь!
– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.
– Та ні-бо, сідай увесь!
– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.
Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, заліз на превисоченного явора біля двору та й сидить.
От змія прилітає з гостями.
– Зміючко Олено, відчини!
Не чуть.
– Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
– От вража Оленка – вже десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються на траві.
– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!
От вони й угледіли Телесика на яворі і все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…
Коли це летять гуси, Телесик їх і просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята.
Та понесіть до батенька,
А в батенька – їсти й пити.
Ще й хороше походити!..
…Із серденьком, що тріпотіло й завмирало, слухав маленький Тиміш мамину казку про кмітливого і небоязкого Телесика – ненавидячи зміючку Оленку та радіючи, як Телесик її перехитрив…
Гусеня, що відбилося від своїх, тоді врятувало Телесика, взявши його на крилята свої. І понесло – як явір уже тріщав і хилитався, так зміюки його завзято гризли, – до батенька…
Пригадуючи казку свого дитинства, Тиміш і звав злу мачуху зміючкою Оленкою і мав від того якусь не дитячу втіху.
Звав, звісно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який ніяк не міг забути завданої йому ще в дитинстві кривди, звав мачуху зміючкою Оленкою навіть і тоді, коли вже виріс і заматерів у доброго козака; звав, бо все не міг позбутися образи, завданої йому мачухою. І йому завданої, і батькові його, який теж – щоправда, потай – страждав від того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.
Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас і сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощається. Тим паче, зміючці Оленці. І Тиміш без жалю й співчуття виніс їй крутий вирок.
Козацькі звичаї були суворими. З давніх-давен на Січі тяжко каралися такі злочини, як бійка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадіжки чийогось та громадського добра, втрата совісті та
