у збірнику «100 найвідоміших українців», Київ, 2005, в нарисі «Богдан Хмельницький»:
«Зі спадкоємцем Богдана у неї (мачухи Олени. – В. Ч.) склалися відверто ворожі стосунки. Схоже, ця «степова Олена», як іноді її називали, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами не відзначалася. Коли гетьмана не було в Суботові, вона зі своєю матір’ю розтринькувала його майно. (Казну оббирала разом із своїм коханцем-ключником. – В. Ч.). В 1651 р. після якоїсь незрозумілої історії Тиміш, людина крутої вдачі, за відсутності Богдана наказав стратити її. Проте його стосунки з батьком не погіршилися. Ймовірно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказівку. Ходили чутки, що Мотря (себто Олена. – В. Ч.), намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана».
Можливо. Хоча не виключено, що таки був батьків наказ: коханців – хай би хто вони були – повісити.
Тиміш виконав батькове веління, прислане гетьманом у Суботів із його чергового походу з нарочитим посланцем, і коханців (вони ж крадії, вони ж змовники проти гетьмана, які затіяли вчинити йому лихе) було з наказу Тимоша схоплено.
За відсутності гетьмана в Суботові всі мали виконувати – і виконували – вказівки й накази його сина, як накази самого гетьмана.
Отож батьків наказ Тиміш таки виконав. Але якби його й не було, все одно не помилував би гетьманич мачухи Олени, зрадниці та крадійки, яка була для нього зміючкою Оленою з відомої казки «Телесик».
…Жили собі дід та баба. Вже і старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба. «Хто нашої смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, ото буде мені хоч забавка.
Дід спершу не хотів, а баба просить і просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:
Люлі, люлі, Телесику,
Наварила кулешику, —
Iз ніжками, із ручками,
Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Найулюбленішою казкою Тимоша ще за його малолітства була казка «Телесик», що її часто йому розказувала матінка і яку він напам’ять вивчив.
На все життя Тиміш запам’ятав тихий, лагідний і ласкавий неньчин голос.
І сам бувало дітям – як дорослим став, – розказував:
От виріс Телесик і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. Якось він і каже:
– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє веселочко: буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко, спустили на річку – він і поїхав. Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу… А мати йому їсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, сину, як я
