дні із Сильвією. Пам’ятаю, тієї січневої ночі ми сиділи у кабіні припаркованого планера – іншого місця ми не знайшли – і говорили про майбутнє, що будемо робити і як досягатимемо успіху. Але, на мою думку, Зіґфріду ця інформація не дасть жодної користі. Я розповів Зіґфрідові усе про Сильвію: вона зрештою одружилася з акціонером. Однак ми розійшлися задовго до цього.
– Мені здається, що тоді просто спрацював інстинкт смерті – кажу я, намагаючись бути лаконічним і якнайбільше скористатися із сеансу, за який сплачено гроші.
– Робе, було б краще, якби ти не вживав психіатричних термінів.
– Ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Я знав, що час минає. Чим довше я залишався у шахтах, тим важче було звідти вибратись. Але нічого кращого не було, до того ж, траплялися й гарні моменти: Сильвія, моя дівчина, мати, коли вона була ще жива. Навіть якісь розваги: польоти на дельтаплані. Було круто літати над пагорбами, а згори Вайомінг мав вигляд не такий вже й кепський, до того ж, не смердів нафтою.
Я замислився, потираючи живіт. Тепер у мене там є майже півметра нового кишківника. Це все коштує шалені гроші й іноді в мене виникає відчуття, що попередній власник кишок хоче їх собі повернути. Мені завжди цікаво, ким були донори, як померли (якщо взагалі померли). Можливо, він чи вона ще досі живі. В якій же бідності треба жити, щоб продавати свої органи, як, скажімо, декотрі вродливі дівчатка продають свої гарненькі груди або вуха?
– Робе, ти добре знаходив спільну мову з дівчатами?
– Зараз знаходжу.
– Ні, Робе, я питаю не про зараз. Мені здалося, що ти говорив про те, що в дитинстві ти ні з ким не товаришував.
– А що, в когось було по-іншому?
– Якщо я правильно зрозумів питання, Роббі, то ти маєш на увазі, чи хтось вважає пору дитинства винятково щасливою та легкою. Звичайно, я відповім «ні». Але для декого дитинство має значний вплив на доросле життя, порівняно з іншими.
– Авжеж. Згадуючи той час, можу сказати, що я трохи боявся своїх однолітків – вибач, Зіґфріде! Маю на увазі інших дітей. Здавалося, вони усі знали одне одного і знаходили спільну мову: секрети, досвід, захоплення. А я був одинаком.
– Ти був єдиною дитиною в сім’ї, Роббі?
– Ти чудово це знаєш. Авжеж. Можливо, це і було причиною. Мої батьки працювали й не хотіли, щоб я грався біля шахт. На їхню думку, це було небезпечно. Ну, для дітей – дійсно. Можна було поранитись об якусь машину, а іноді траплялися зсуви на звалищах або витоки газу. Тому я сидів удома, дивився шоу чи відеокасети і їв. Я був товстим, Зіґфріде. Я полюбляв солодощі та їжу з крохмалем. Батьки мене зіпсували, купуючи більше їжі, ніж потрібно.
Мені й зараз подобається балувати себе. Зараз у мене краща дієта, яка сприяє схудненню. Але вона в тисячу разів дорожча. Я часто їм ікру. Справжню. Її ловлять у акваріумі в Галвестоні. Я можу дозволити собі справжні шампанське і масло…
– Пам’ятаю, як я лежав у ліжку, – розповідаю я. – Здається, мені тоді було три роки. В мене був ведмедик-говорун. Він розповідав мені історії, а я тикав у нього олівцем
