ч миль, щоб зловити великого марліна. Це був низенький жилавий чоловічок, лисий, як страусове яйце, із сивими скронями і зморшкуватим обличчям брунатної мавпи, але з дебелими, міцними ногами, такими незамінними під час риболовлі.
Отож, коли ми, нарешті, побачили рибину, вона пливла поверх води, виграючи своїм плавцем, що був довший за людську руку й мав вигин у формі ятагана. Саме цей вигин відрізняє марліна від акули або дельфіна. Анджело примітив марліна тієї самої миті, що і я, проте й далі стояв на передній палубі, збуджено волаючи звідти; його чорні циганські кучері звисали на темні щоки, а зуби виблискували проти яскравого тропічного сонця.
Рибина то вихоплювалася з води, то гойдалася на хвилях, неначе величезна колода, чорна, важка й масивна; її хвостовий плавець граційно повторював усі рухи спинного, аж поки вона пірнула і вода зімкнулася над її широкою іскристою спиною.
Я повернувся й глянув на нижню палубу. Чаббі вже допомагав Чакові розташовуватись у великому кріслі риболова, закріплюючи важкі ремені й підбадьорюючи його, а тоді звів очі вгору й перехопив мій погляд.
Чаббі зневажливо скривився і сплюнув за борт – разючий контраст із тим хвилюванням, яке охопило всіх нас. Чаббі – справжній здоровило, заввишки, як я, але набагато кремезніший і витриваліший. До того ж він один з найзавзятіших песимістів у нашій справі.
– Сором’язлива риба, – пробурчав Чаббі й сплюнув знову.
Я всміхнувся й гукнув:
– Не зважай на його слова, Чаку! Твій давній друг Гаррі допоможе тобі зловити цю рибу.
– Я маю тисячу зелених, яка підказує мені, що в тебе нічого не вийде! – крикнув Чак мені у відповідь, поморщившись від сліпучих сонячних відблисків, що ковзали по воді.
Його очі мерехтіли від збудження.
– А я кажу, що вийде! – пристав я на закла́д, якого не міг собі дозволити, і зосередив усю увагу на рибі.
Чаббі, звичайно ж, мав рацію. Після мене він найкращий у світі знавець риб’ячих звичок. Цей марлін був великий, обережний і лякливий.
П’ять разів я кидав йому принаду, вдаючись до всіх можливих хитрощів. Але щоразу він утікав від мене, як тільки я намагався скерувати навперейми йому свою «Танцівницю».
– Чаббі, в ящику з льодом є свіжі шматки дельфінячого м’яса. Підтягни гачки, і ми настромимо його! – скрикнув я в розпачі.
Начепивши м’ясо, я відпустив снасть, і принада попливла по хвилях, немов жива. Зловити момент, коли марлін ковтнув її, було неважко. Він неначе підняв свої широкі плечі, і я побачив, як зблиснуло його черево, схоже на дзеркало під водою.
– Клюнув! – заверещав Анджело. – Він клюнув!
Я доручив рибину Чакові, коли тільки звернуло на одинадцяту ранку. До напнутої у воді жилки треба докладати чимало зусиль. Але мій клопіт був іще більший, аніж просто зціпити зуби й тримати важке склопластикове вудлище. Я спрямовував «Танцівницю» слідом за марліном, а той шалено пручався й відчайдушно стрибав у воді. Нарешті Чак, умостившись у кріслі риболова, наліг на рибину, впираючись своїми дужими ногами.
Через кілька хвилин після полудня Чак таки здолав марліна. Рибина виринула на поверхню й стала окреслювати кола, які завдяки Чакові щораз вужчали, аж поки ми підчепили її гаком.
– Гей, Гаррі! – несподівано вигукнув Анджело, порушивши мою задуму. – А в нас гості!
– Про що ти, чоловіче? – спитав я.
– Сам Великий Джонні завітав до нас, – Анджело махнув рукою на воду. – Рибина пустила кров, і він це почув.
Я глянув туди, куди показав Анджело, й побачив акулу. Її тупий плавець розтинав поверхню моря. Вона наближалася до нас, принаджена боротьбою й запахом крові. Це був здоровезний молот.
– Тримай стерно, Анджело, – гукнув я й віддав штурвал.
– Гаррі, якщо ти дозволиш цьому мерзотникові зжувати мою рибину, то можеш попрощатися зі своєю тисячею зелених, – пробурчав Чак, обливаючись потом у своєму кріслі.
Я пірнув у рубку, де, опустившись навколішки, підняв засувки дверцят машинного відділу й відчинив їх. Лежачи на животі, я просунув руку в люк і вхопився за прикла́д схованого там карабіна.
Повернувшись на палубу, я перевірив, чи він заряджений, і переставив його на автоматичний вогонь.
– Анджело, підпливи-но ближче до цього Джонні.
Перехилившись через поручні на носі «Танцівниці», я глянув на акулу, а Анджело тим часом підвів човна майже впритул до неї. Це справді була риба-молот – здоровезна, завдовжки з дванадцять футів. У прозорій воді вона видавалась якоюсь бронзовою.
Я старанно прицілився між страхітливі очі, що прикрашали потворну акулячу голову, й натис на курок.
Карабін
