колір смерті, проте риб’яча туша вражала своїми розмірами – чотирнадцять футів і шість дюймів від носа до кінчика роздвоєного, наче в ластівки, хвоста.
«Містер Гаррі повісив на пристані справжнього Мойсея», – таку чутку рознесли по вулицях босоногі хлопчаки, й остров’яни, вхопившись за чудовий привід утекти з роботи, прибігли на причал, щоб помилуватися фантастичним уловом.
Чутка долетіла аж до урядового палацу, що стояв на крутій скелі, і президентський «лендровер» зі строкатим прапорцем на капоті прогуркотів по звивистій дорозі. Проклавши собі носом шлях крізь натовп, автомобіль зупинився, і з нього вийшов поважний чоловік. До незалежності Ґодфрі Бідл був єдиним адвокатом на Сент-Мері. Він народився на острові, а освіту здобув у Лондоні.
– Містере Гаррі, оце справді дивовижний екземпляр! – захоплено вигукнув він.
Ця велетенська рибина могла б посприяти розквітові туристичного бізнесу на Сент-Мері, і президент приїхав, щоб особисто потиснути мою руку. Як усі президенти в цій частині світу, він завжди намагався бути на висоті.
– Дякую вам, містере президент!
Навіть у капелюсі з високим наголовком він ледве діставав мені до пахов. Сьогодні президент був просто симфонією в чорному: чорний шерстяний костюм, чорні лаковані черевики, шкіра кольору виполіруваного антрациту і лише дві смужки напрочуд білого, кучерявого волосся, що закручувалося навколо вух.
– Ви справді заслуговуєте на привітання!
Президент Бідл танцював від збудження, і я зрозумів, що цього сезону мене знову запрошуватимуть на врочисті обіди в урядовий будинок. Щоб домогтися такого становища, мені знадобився рік, ба навіть два. Одначе президент таки визнав мене за уродженця острова. Я ніби зробився одним з його дітей, діставши відповідні привілеї.
Фред Кокер під’їхав на своєму катафалку з усім фотографічним спорядженням. Поки він прилаштовував триногу й накривався чорною тканиною, щоб навести на нас свою допотопну фотокамеру, ми позували біля величезної рибини. Чак стояв у центрі, тримаючи в руках вудлище, а ми згуртувалися навколо нього, склавши руки на грудях, як футбольна команда. Анджело і я всміхалися, а Чаббі скорчив страхітливу гримасу, дивлячись в об’єктив. Фотографія мала прикрасити мою нову рекламну брошуру: віддана команда і безстрашний шкіпер, волосся вибивається з-під капелюха, розстебнута сорочка, масивні м’язи та усмішки. Це допоможе привабити багатьох у наступному сезоні.
Я домовився, щоб рибину примістили в холодильнику ананасового складу, а тим часом надумав продати її компанії «Ровленд вордс» і доправити до Лондона з наступним рефрижератором. Анджело й Чаббі я послав терти палубу «Танцівниці» й наповнити її баки на заправці компанії «Шелл», що була на протилежному боці гавані. Потім вони мали відвести човна на якірну стоя́нку.
Коли ми з Чаком примостилися в кабіні мого старенького, пошарпаного пікапа, Чаббі пригнувся й прошепотів мені на вухо: «Гаррі, а як там щодо моєї премії?…» Я вже твердо знав,
