бару.
Анджело обсіли двоє дівчат, а одна вмостилася в нього на колінах. Його шовкова чорна сорочка була розстебнута аж до пояса, оголивши блискучі м’язи грудей. Джинси прилягали до тіла дуже щільно, не залишаючи сумнівів щодо його статі, а на ногах були саморобні, начищені до блиску ковбойські чоботи. Він намастив волосся жиром і зачесав його назад у манері молодого Преслі. Його усмішка сяяла на всю залу, наче софіт, і коли я видав йому платню, він запхав кожній дівці по банкноті у викот блузки.
– Ану, Елеоноро, сядь-но ти на коліна до Гаррі, але обережно, бо він у нас досі дівич – тож, гляди, не зроби йому боляче, ти мене зрозуміла?
Він весело зареготав і повернувся до Чаббі.
– Гей, Чаббі, припини отак увесь час хихотіти, немов дурник, ти мене чуєш? Не виставляй себе йолопом!
Чаббі став ще похмуріший, його обличчя збрижилося, наче морда в бульдога.
– Бармене, дай-но старому Чаббі випити. Може, тоді він перестане хихотіти, як телепень.
Десь о четвертій пополудні Анджело прогнав своїх дівок і залишився сам, поставивши склянку перед собою. Поряд з ним лежав його рибальський ніж, гострий, як бритва, зловісно виблискуючи проти світла. Анджело щось бурмотів сам до себе, глибоко поринувши в алкогольну меланхолію. Час від часу він великим пальцем перевіряв лезо свого ножа й ковзав гнівним поглядом по кімнаті. Ніхто не звертав на нього уваги.
Чаббі сидів по другий бік від мене й усміхався, немов велика коричнева жаба, виставивши рядок неприродно білих зубів з рожевими пластмасовими яснами.
– Гаррі, – звернувся до мене Чаббі, обхопивши мою шию мускулястою рукою. – Ти хороший хлопець, Гаррі. Знаєш, зараз я скажу тобі те, чого ніколи раніше не казав, – він замислено похитав головою, збираючись виголосити слова, що їх промовляв завжди, коли одержував від мене платню. – Гаррі, я тебе люблю. Я люблю тебе більше, ніж свого рідного брата.
Я зняв з Чаббі заяложеного кашкета й легенько погладив вершок його лисої брунатної голови.
– Ох, ти мій любий блондинчику з матовою лисиною! – сказав я йому.
Він на якусь мить відсахнувся від мене, а тоді вибухнув гучним сміхом. Регіт був такий заразливий, що ми не змогли спинитися, навіть коли підійшов Фред Кокер і сів за наш стіл. Він поправив своє пенсне й манірно промовив:
– Містере Гаррі, я щойно одержав термінове послання з Лондона. Ваші клієнти скасували своє замовлення.
Я перестав сміятися й вигукнув:
– Що за чортівня! Два тижні без замовників у самісінький розпал сезону і якісь жалюгідні дві сотні доларів пені! Містере Кокер, ви мусите знайти мені нових клієнтів.
У моїй кишені залишилося тільки три сотні доларів з тих, що сплатив мені Чак.
– Ви мусите знайти мені нових клієнтів, – повторив я.
Тим часом Анджело зняв угору свого ножа й глибоко загнав у стільницю. Одначе ніхто не звернув на нього уваги, і він знову похмуро роззирнувся по залі.
– Я
