мов у науковця, що досліджує лабораторні зразки. Він побачив, що конфронтації вдалось уникнути, і його голос знову став лагідним і муркотливим.
– Дуже добре, Флетчере, – він підступив до столу. – Наготуй це все спорядження й чекай на нас тут о восьмій ранку.
Вони покинули борт, а я зостався допивати пиво. Можливо, причиною було похмілля, але мене опанувало лихе передчуття. Либонь, усе ж краще залишити Чаббі й Анджело на березі. І я пішов їм про це сказати.
– Наші клієнти дуже дивні, та нічого не вдієш. Вони мають якусь велику таємницю, тому ви залишитеся на березі.
Заправивши компресором акваланг, ми зійшли з «Танцівниці» на причал. Я подався до Ма Едді, а Анджело з Чаббі поніс мій рисунок повітряних міхів до майстерні свого батька.
Міхи були готові на четверту годину, і я приїхав по них своїм «фордом». Відвізши на судно, я поклав їх разом з вітрилами під сидіння в кубрику. Потім я цілу годину перевіряв клапани аквалангів та інше спорядження.
Коли сонце схилилося на захід, я поставив «Танцівницю» на якір і вже наготувався повернутися на берег у шлюпці, аж тут мені сяйнула одна думка. Я знову пішов у рубку й підняв засувки дверцят машинного відділу.
Діставши зі схованки карабін, я зарядив його, поставив на автоматичний вогонь, натис на запобіжник і повісив назад.
Перед смерком я взяв свою стару сіть і побрів через лагуну до головного рифу. Під блискучою водною гладінню, що розкинулася переді мною, виграючи в промінні призахідного сонця всіма відтінками міді й вогню, я помітив якусь метушню й упевненим, енергійним рухом закинув свою сіть уперед. Вона наповнилася повітрям, як парашут, і, окресливши широке коло, опустилася на табунець смугастої кефалі. Я смикнув за мотузку, і сіть над ним зімкнулася. Мені пощастило спіймати п’ять великих сріблястих рибин завдовжки з мою руку, які заплуталися в грубому намоклому плетиві.
Я підсмажив дві з них на жару й повечеряв ними на веранді своєї хатини. Вони були смачніші за форель з гірської річки. Після вечері я налив собі другу порцію віскі й сидів у задумі аж до самісінької темряви.
Зазвичай о цій порі острів огортає мене глибоким супокоєм, і я, здається, починаю розуміти, навіщо людина взагалі живе на світі. Проте цього вечора мене пойняло зовсім інше почуття. Я був розлючений. На острові з’явилися непрохані гості, а з ними й зараза, яка може згубити всіх нас. П’ять років тому я втік від неї, повіривши, що знайшов безпечне місце. Та в глибині душі, якщо чесно, я відчув приємне збудження. Знову на мене чекає ризикована справа. Я ще не знав, що саме поставлено на кін, але був певен, що ставки високі і мої супротивники – небезпечні хлопці.
Мене знову винесло на криву стежку. Ту саму, що її я обрав собі ще в сімнадцять років, коли, свідомо відмовившись від призначеної університетської стипендії, втік із сирітського притулку святого Стефана в північному Лондоні і, збрехавши про свій вік, завербувався в матроси китобійного судна, яке вирушало до Антарктики. Там, на краю вічної криги, я втратив останній потяг до академічного
