За десять днів поліція знайшла портфель з монетами в бюро забутих речей на станції Педдінґтон. Про цю подію повідомили перші сторінки всіх британських газет.
Другу спробу я зробив на виставці діамантів в Амстердамі. Кепсько вивчивши схему електронної сигналізації, я перетнув непомітний промінь. Озброєні агенти в цивільному одязі, яких найняли організатори виставки, кинулися вперед, а назустріч їм від головного входу поспішали озброєні поліціанти. Вийшла непогана вистава зі стріляниною, а тим часом неозброєний Гаррі Флетчер під голосні крики та відлуння пострілів розчинився в нічній темряві.
Я вже був десь на півдорозі до аеропорту «Шипгол», коли протиборчі сторони таки здогадалися припинити вогонь, одначе сталося це досить пізно – сержанта голландської поліції смертельно поранили в груди.
Я сидів, тривожно гризучи собі нігті та випиваючи незліченні кухлі пива в готелі «Голідей-Інн» неподалік Цюрихського аеропорту, і стежив на телеекрані, як боровся за життя хоробрий сержант. Я з огидою думав про можливість ще одного такого фатального випадку на своїй совісті й урочисто заприсягся собі: якщо поліціант помре, мені не буде місця під сонцем.
Проте голландський сержант вижив, і коли лікарі, нарешті, повідомили, що його життю нічого вже не загрожує, я відчув за того доглядача закону величезну гордість. А коли почув, що його підвищили до заступника інспектора й нагородили премією в п’ять тисяч крон, то переконав себе, що став хрещеним батьком його успіху й заслуговую на вічну сержантову подяку.
Та все ж дві невдачі прикро вразили мене, і я влаштувався інструктором у школі найманців, де півроку міркував над своїм майбутнім. А потім надумав зробити ще одну спробу.
Цього разу я підготувався якнайретельніше. Я виїхав до Південної Африки, де, зваживши на мій досвід, мене взяли на посаду оператора у фірмі, яка відповідала за перевезення золотих зливків з Південноафриканського резервного банку в Преторії до заморських країн. Близько року я керував транспортуванням вантажів, що коштували мільйони доларів, і досконало опанував систему. Найслабшим місцем, як я з’ясував, був Рим. Але мені знову була потрібна допомога. Тепер я звернувся до професіоналів і призначив таку ціну, щоб їм було вигідніше заплатити її, аніж позбутися мене. Отак я вбезпечив себе від зради.
Усе минулося гладко, як я й спланував. Жертв не було: нікому не прострелили грудей і не розтрощили черепа. Ми просто замінили частину вантажу ящиками з оливом. А тоді переправили дві з половиною тонни золота через швейцарський кордон у фургоні, що перевозив меблі.
У Базелі, сидячи в приватних апартаментах якогось банкіра, прикрашених дорогим антикваріатом, над бистрими й широкими водами Рейну, по якому велично пливли білі лебеді, мої партнери розплатилися зі мною. Менні Резнік перевів на мій таємний рахунок сто п’ятдесят тисяч фунтів і приязно засміявся:
– Ти повернешся, Гаррі, –
