був високий і йшов легкою, пружною ходою професійного атлета. Кашкета на голові він не мав, а його світло-руде волосся акуратно приховувало ранню лисину, що просвічувала рожевим кольором. Він був тонкий у талії та стегнах і весь час тримався насторожі. Певно, тільки цим словом і можна було передати ту напругу, яку він випромінював.
Такого впізнаєш з першого разу. Це був чоловік, схильний до насильства. Клубок м’язів, справжній боєць, як сказали б у певних колах. І байдуже, по який бік закону він виявляв свою майстерність – чи то пильнував порядку, чи то порушував його. Поява цього типа не віщувала нічого доброго. Я не сподівався, що така баракуда коли-небудь борознитиме чисті води біля острова Сент-Мері. Від цих невтішних думок мені похололо в животі. Я швидко перевів погляд на другого. Не можу сказати, що той справив на мене таке ж прикре враження: гостроту його рис дещо пом’якшували вік і зовнішній вигляд, але це аж ніяк не суперечило моєму переконанню, що нам буде непереливки.
«Ох і щастить тобі, Гаррі, – гірко подумав я. – Така компанія на додачу до похмілля».
Тепер стало зрозуміло, що всім орудував старший з них. Він ступав на півкроку попереду, а молодший і вищий мав це за честь. Був він трохи старший від мене, років до сорока. Над поясом з крокодилячої шкіри вже випинало черевце, а щелепа обросла м’ясом, одначе, б’юсь об заклад, зачіску йому зробили в Лондоні на Бонд-стрит. Сорочка фірми «Салко», а на ногах – легкі шкіряні черевики від «Ґуччі». Годі було сумніватися, якого він рангу. Ідучи причалом, той чоловік кілька разів витер підборіддя й верхню губу білою хусточкою, і я помітив на його мізинці діамант, щось із два карати, вправлений у звичайну золоту каблучку. Годинник на його зап’ястку теж був золотий – мабуть, від «Ланвена» або «Піаже».
– Флетчер? – запитав він, зупинившись навпроти мене.
Очі в нього були, наче в тхора, і скидалися на чорні намистини. Очі хижака, блискучі, але без тепла. З’ясувалося, що цей чоловік старший, ніж я припускав: мабуть, він фарбував волосся, щоб приховати сивину. Шкіра на його щоках була неприродно напнута, і я помітив шрами від пластичної операції біля самісіньких коренів волосся. Отже, він підтягав шкіру на обличчі. «Чванькуватий тип», – відзначив я подумки.
Це був старий вояк, що пройшов шлях від рядового до командних висот. Він, безперечно, був мозок компанії, а чоловік, який ішов за ним, – її м’язами. Хтось вислав на завдання свою ударну команду, і я раптом зрозумів, чому мої перші клієнти відмовилися від своєї черги.
Телефонний дзвінок, а потім і візит цих двох людей міг будь-кого відохотити ловити марліна. Але з переляку їхні попередники, мабуть, завдали собі чималих збитків, поступившись своїм незаперечним правом.
– Містере Матерсон? Підіймайтеся на борт, – промовив я, анітрохи не сумніваючись, що вони найняли мого човна не для рибної ловлі, одначе поклав собі й знаку не подавати про це, аж поки зрозумію, чого від них можна сподіватися, а тоді запізніло додав: – Сер.
Мускулястий чолов’яга стрибнув униз, на палубу, приземлившись м’яко,
