зблиснувши золотим пенсне, сказав мені тоном ніжного батька:
– Містере Гаррі, не забудьте: завтра прибувають ваші нові клієнти.
– Усе гаразд, містере Кокер. Не турбуйтеся, моя команда буде в найкращій формі.
– Але вони вже сидять у «Лорді Нелсоні», – тонко натякнув він.
Фред міцно тримає руку на пульсі острова.
– Містере Кокер, я керую човном, а не товариством тверезості. Не турбуйтеся, – повторив я й підвівся. – Ніхто ще не помер від перепою.
Я перетнув Дрейк-стрит і зайшов до крамниці Едварда, де мене зустріли як героя. Ма Едді власною особою вийшла з-за прилавка й пригорнула мене до своїх теплих пружних грудей.
– Містере Гаррі, – промовила вона з лагідною приязню, – я ходила на причал подивитися на рибу, яку ви вчора спіймали.
Потім вона обернулась і, все ще обіймаючи мене, гукнула до однієї з дівчат, які працювали за прилавком:
– Ширлі, принеси містерові Гаррі смачного холодного пива, ти мене чуєш?
Я дістав свою пачку грошей. Вродливі остров’янки, побачивши їх, защебетали, як горобці, а Ма Едді закотила очі й пригорнула мене міцніше.
– Скільки я вам винен, місіс Едді?
Від червня до листопада триває довгий мертвий сезон, коли риба не підпливає до нашого острова, і Ма Едді допомагає мені перебути цей голодний час. Я схилився над прилавком з кухлем пива в руці, вибираючи потрібні мені товари й милуючись ніжками дівчат, які у своїх міні-спідничках раз по раз сходили по щаблях драбини вгору, щоб зняти для мене щось із полиць. Старий Гаррі завжди почувається добре й упевнено з тугою пачкою зелених у задній кишені.
Потім я рушив на заправку компанії «Шелл». Менеджер зустрів мене в дверях свого офісу, розташованого між великих сріблястих цистерн з пальним.
– Вітаю, Гаррі, я виглядав тебе весь ранок. Начальство давно допікає мені твоїм неоплаченим рахунком.
– Більше виглядати не треба, брате, – сказав я йому.
«Танцівниця», як і більшість вродливих жінок, була надто дорогою полюбовницею, тож коли я знову заліз у свій пікап, пачка зелених у моїй кишені помітно потоншала.
Мої хлопці чекали на мене в садку «Лорда Нелсона», де подавали пиво. Острів дуже пишається своїми зв’язками з Королівським флотом, дарма що вже давно не належить до британських володінь і шостий рік утішається незалежністю; але довгі двісті років перед тим він був базою британського флоту.
Відкритий бар прикрашали старі картини давно померлих художників. На тих картинах красувалися великі кораблі, що пливли протокою чи стояли на якорі у Великій гавані біля Адміралтейського причалу. Були серед них і військові лінкори, і торгові судна «Джона й компанії», які робили тут короткий перепочинок, перш ніж вирушити далі на південь – до мису Доброї Надії й Атлантичного океану.
Острів Сент-Мері так і не забув ані свого місця в історії,
