черево від хвоста аж до зябер, дістав жменю нутрощів і викинув їх за борт.
Тут-таки двоє мартинів, що ширяли над нами, жадібно скрикнули й кинулися на здобич. Їхній крик привабив інших, і за мить ми опинилися в гущині оглушливого галасу й ляпання крил.
Одначе той гамір був не такий гучний, щоб я не почув, як щось клацнуло позад мене. Я непомильно впізнав той звук, – звук, що його видає зведений курок револьвера. Мої рухи були суто інстинктивні. Не роздумуючи, я міцно стис свого рибальського ножа в правій руці, приготувавшись метнути його, а тоді рвучко обернувся й нахилився до палуби, підігнувши ліву ногу й опустивши ліву руку. Тим часом моя права рука мимоволі знялася вгору, і я мало не метнув ножа тієї самої миті, коли мішень чітко окреслилася переді мною.
Майк Ґатрі тримав у правій руці великий автоматичний пістолет. То була давня морська зброя сорок п’ятого калібру. Убивча сила, що може так продірявити людські груди, що крізь них проїде лондонське таксі.
Лише дві речі врятували Ґатрі від того, що я не приколов його до спинки крісла довгим і важким лезом свого рибальського ножа. По-перше, пістолет сорок п’ятого калібру був націлений не на мене, а по-друге, комічний вираз розгубленості на його почервонілому обличчі.
Я стримав свою руку величезним зусиллям волі, і ми витріщилися один на одного. Він зрозумів, як близько підійшов до фатальної межі, і усмішка, що з’явилася на його обпалених сонцем губах, була тремка й непереконлива. Я випростався й устромив ножа в колоду, на якій зазвичай січуть принаду.
– Зроби таку ласку, – сказав я йому спокійно, – не грайся цією штукою в мене за спиною.
Він знову хвалькувато й брутально засміявся, а тоді, обкрутившись на кріслі, націлився кудись поверх корми й двічі випалив. Постріли гучно ляснули, перекривши навіть гудіння двигунів «Танцівниці», а вітер швидко розвіяв запах пороху. Два мартини обернулися на місиво з крові й пір’я: важкі кулі розірвали їх на клапті. Решта зграї з панічними криками кинулася врозтіч. Те, як постріли розшматували птахів, не залишало сумнівів: Ґатрі зарядив свій пістолет розривними кулями, набагато страшнішими за звичайні.
Він відкинув волосся назад, щоб подивитися на мене, і дмухнув у дуло пістолета, як Джон Вейн.[1] Важка зброя була йому за іграшку.
– Чудова робота, – похвалив я його й повернувся до сходів, які вели на місток.
Але тієї ж миті в дверях кубрика з’явився Матерсон з келишком джину в руці і, коли я його проминав, сказав спокійно своїм лагідним муркотливим голосом:
– Тепер я знаю, хто ти такий. Нас непокоїло, що ти видався нам знайомим.
Я витріщився на нього, а він, глянувши повз мене, крикнув, звертаючись до Ґатрі:
– Ти тепер знаєш, хто він, чи ні?
Ґатрі похитав головою. Я подумав, що він не довіряє своєму голосові.
– Він мав тоді бороду. Пригадай поліційну фотографію.
– Ісусе! – вигукнув Ґатрі. – Гаррі Брюс!
Джон Вейн (1907–1979) – американський актор, що його називали «королем вестернів».
