проте іноді виконував доручення від уряду та військово-морського флоту. Кілька разів він згадував ім’я Шеррі, і я обережно спитав:
– Подруга чи дружина?
Він усміхнувся:
– Сестра, старша сестра, але справжня лялечка. Вона веде бухгалтерську книгу й наглядає за крамницею та всяким товаром. – Джеймсів тон не лишив аніякого сумніву, що він думає про облікові книги й стояння за прилавком. – Вона схиблена на мушлях і заробляє на них по дві тисячі баксів на рік.
Одначе він так і не пояснив мені, як потрапив у цю сумнівну компанію і що тепер, власне, робить за півсвіту від своєї крамниці спортивних товарів. Я висадив їх на Адміралтейському причалі і, поки не споночіло, повів «Танцівницю» до заправки компанії «Шелл».
Того вечора я підсмажив собі на жару рибу, запік просто в лушпинні два великі батати, запив свою вечерю холодним пивом, а тоді вмостився на веранді й слухав шум прибою. Раптом між деревами зблиснули фари автомобіля, що наближався до моєї хатини. Таксі зупинилося біля сходів, які вели нагору, шофер залишився сидіти за кермом, а пасажири тим часом піднялися до мене. Вони залишили Джеймса в «Гілтоні» і прибули лише вдвох – Матерсон і Ґатрі.
– Хочете випити? – спитав я, кивнувши на пляшки й лід на бічному столику.
Ґатрі налив джину для них обох, і Матерсон сів навпроти мене, дивлячись, як я доїдаю рибу.
– Я зробив кілька телефонних дзвінків, – сказав він, коли я відсунув свою тарілку. – І мені сказали, що Гаррі Брюс зник у червні п’ять років тому й відтоді про нього нічого не чули. Я розпитав декого і з’ясував, що Гаррі Флетчер висадився тут, у Великій гавані, через три місяці, прибувши з Сіднея, з Австралії. Чи так воно було?
Я витяг невеличку риб’ячу кістку зі своїх зубів і запалив довгу чорну сигару.
– Ще одна річ: чоловік, який добре знав Гаррі Брюса, сказав мені, що той має шрам на лівій руці від ножової рани, – замуркотів він, і я мимохіть подивився на тонку риску на своєму передпліччі.
З роками та риска стерлася й потоншала, але досі ще біліла на тлі темної засмаглої шкіри.
– Так, маємо до біса збігів, – сказав я й затягся сигарою.
Сигара була міцна, ароматна і мала смак моря, сонця та спецій. Я вже не турбувався: вони приїхали укласти угоду.
– Справді так буває, – погодився Матерсон і уважно поглянув круг себе. – У тебе тут дуже мило, Флетчере. Справді, затишно і дуже мило.
– Згоден, але щоб так жити, треба добряче працювати, – відказав я.
– Усе одно це приємніше, аніж довбати каміння чи шити поштові мішки у в’язниці.
– Мабуть.
– Малий хоче поставити вам завтра кілька запитань, Флетчере. Допоможіть йому. Коли ми покинемо цей острів, можете забути, що взагалі нас бачили. Ну, а ми забудемо розповісти про всі дивні збіги тому, кому слід.
– Містере Матерсон, сер, у мене жахлива пам’ять, – запевнив я його.
Після
