вуличка, переді мною не те, щоб височить, радше, стоїть новенька чотириповерхівка. Двері металеві, уже облуплені, у грязюці. Цікаво, і хто посеред зими знайшов грязюку? Та й де? Я зітхнула.
«Мері, тобі варто поїхати звідси. Ти все життя ховаєшся у мегаполісах! А щоб знайти нове русло, нове бачення – слід їхати від них подалі! Скажімо, у якесь непримітне містечко, про яке ніхто й не знає. Там тихо, спокійно…»
Аж надто спокійно, Макс! Знала б, куди заведуть твої поради – в житті б не піддалася. Це ж треба! Моє життя почалося у Києві, а тоді була Варшава, Мілан, Париж, Нью-Йорк, Лондон… ну чому не можна було шукати натхнення, скажімо, у Празі? Вона тихіша за Лос-Анджелес, чесне слово!
Але ж ні, замовнику потрібна реальна історія про реальних людей, які й у Києві-то наврядчи були. Що ж, буде йому історія. Але після цього я надовго поїду у відпустку кудись подалі звідси. І більше ніколи не поселюся в такому містечку, як це.
Я ногою штовхнула двері, ледь їх не вибивши: вони з гуркотом гримнули об стіну; посипалась дешева штукатурка, змушуючи зігнутись у приступі кашлю. Сяк-так, дочапала до старомодних подертих дверей своєї нової квартири. Закладаюся, розваг тут теж немає. Добре, якщо хоч Інтернет працюватиме.
На щастя, квартиру здали більш-менш у хорошому стані. Звісно, не те, до чого я звикла, та все ж. Меблі ще з часів СРСР, дерев’яна підлога. З огляду на все це, пластикові вікна в інтер’єр геть не вписувались. На підвіконні у вітальні стояв роутер, а біля нього записка з паролем для підключення. Ну хоч від світу мене не відрізали.
Телевізор – старенький, квадратний, із старим запилюженим пультом – теж був тут. Не без труднощів його вдалось увімкнути: екран засвітився, залунав голос якогось невідомого мені чоловіка. Я узагалі рідко дивлюсь телебачення, але робити нічого, а так хоч час згаю.
Велике вікно вітальні притягувало і я не втрималася від спокуси визирнути надвір. Тихо й мирно. Ніяких машин, ніяких людей. З неба у своєму звичному танку летіли сніжинки, виконуючи складні па, закручуючись у сальто й піруети. Я так захопилася їхнім танцем, що не одразу помітила людину, що крокувала тротуаром. Високий молодий чоловік у чорному пальто, комірець піднятий, на носі окуляри. Він видався мені, на диво, знайомим. Чоловік зайшов у мій під’їзд.
Я кинулася до вхідний дверей, прислухаючись до кроків у коридорі. З опаскою, ніби боячись, що він мене помітить, зазирнула у вічко. Двері стояли так, що було видно невеличку площадку з поштовими ящиками. Чоловік стягнув комір, смішно підскочив, струшуючи сніг. У нього темне, коротко стрижене волосся, квадратне підборіддя і виразні – аж надто виразні – скули. Коли він почав підійматися сходами, ледь стрималась, щоб не скрикнути. Я знаю цього хлопця! То був мій одногрупник, ми разом навчалися на журналістиці в Києві. Здається, він став письменником. То чому ж він тут?
Хлопець (бо мені уже язик не повертався назвати його чоловіком) зупинився біля дверей навпроти, витягнув ключі, відкрив двері й зайшов усередину. Коли двері зачинилися, на моєму обличчі розповзлася хитра посмішка.
