ванна і туалет. Досить місця, щоб зійти з розуму самотньому письменнику без музи. Саме тому я й завів Оріона – без нього тут було б надто пусто. І до болю самотньо.
З усіх цих кімнат завжди найбільше любив вітальню. Світла, зі штучним каміном та купою фотографій на стінах, вона була затишнішою від решти у сотні разів. Та ще цей вид з вікна! Мені захотілося знову поглянути на вулицю: усе ще сипав лапатий сніг, замітаючи світ і нагадуючи людям – скоро свята.
Відвернувшись, я сів у велике м’яке крісло і заходився розривати свій пакунок. Кіт м’яко скочив мені на коліна й згорнувся клубочком. Здається, Оріонові також було цікаво, що ж такого мені написали. Я вирішив не змушувати його чекати і розрізав вершечок конверта. Усередині лежали трішки зім’яті, складені у двоє аркуші паперу. Близько п’яти списаних акуратним почерком листків. Акуратно розгорнув першу сторінку, надягнув окуляри. Не те щоб у мене був поганий зір – вони скоріше для того, аби він не погіршувався. Але менше з тим. Струснувши аркушем, щоб він нарешті вирівнявся, я заглибився у читання.
Читав уголос. Оріон так уважно за мною спостерігав: не варто залишати його можливості почути мій перший (а можливо, й останній) лист.
«Привіт, мій знайомий незнайомцю! Як справи?», – я здивовано глянув на свого кота. – Оріон, комусь цікаві мої справи, уявляєш? Ну гаразд.
Очі знову швидко забігали по рядках.
«Ти спитаєш: чому знайомий незнайомець? Гаразд, у мене є відповідь на це запитання. Розумієш, я тебе бачила кілька разів і ти видався якимось… знайомим. Що дивно, бо бачила лише мигцем. Та й не можу тебе знати! Я не з твого міста і переїхала сюди геть нещодавно. Спитаєш, чому тобі пишу? Саме тому, що здався мені знайомим. А ще тому, що конче хотілося комусь написати листа. Знаєш, не смс-ку чи повідомлення в Інтернеті, а справжнього паперового листа. З кожною виведеною буквою, з думками, які не видалиш кнопкою BackSpace. Із душею, яку вкладаєш у текст, в кінці-кінців!
Знаєш, а я ж нікому нічого й не писала. Ось такого, маю на увазі. Напевне, це все через те, що ти ніколи не дізнаєшся, хто я, не подивишся мені в очі, не запитаєш: „Це ти та ненормальна, що писала мені усю цю нісенітницю на якомусь клаптику паперу?“. Так, це забирає значний тягар з моєї душі.
Справа у тому, знайомий незнайомцю (ти ж не проти цього імені, так?), що я сама-самісінька. І мені немає кому „вилити душу“. А знаєш, як хочеться? Деколи сидиш, от як зараз, узимку, із чашкою гарячого шоколаду на підвіконні, дивишся на сніг, а в голові думки, думки, думки… І тобі ні з ким ними поділитися, розумієш? Паршиве відчуття. Нікому б не бажала його відчути. Хоч доброю мене назвати важко.
Та зараз не про це. Тому, бідна твоя голова, тобі доведеться вислухати усю мою історію. Вибач, що вибір впав на тебе. Просто ти декого мені нагадав. Людину, якій я колись відкривала свою душу, не замислюючись ні на секунду. Звісно, життя – річ не справедлива. Він зник. Той хлопець. Не знаю куди, чому… Просто ми більше не бачилися. Та це було так давно, що не варто згадувати.
А у мене з того часу трапилось стільки усього! Коротше,
