це було останнім, що я встигла йому сказати. Тато саме обернувся до мене, щоб щось відповісти, як на зустріч вискочив джип. Він їхав на величезній швидкості практично по льоду і водій не впорався з кермуванням. Здоровенну машину стрімко розвернуло і понесло на нас. Батько спробував ухилитися, але куди там… Усе, що я пам’ятаю – це сильний поштовх. Нас крутонуло у повітрі. Далі удар, ще один поштовх, мене пронизав різкий біль у попереку. Я повернулася і побачила тата. На якусь жахливу мить усе довкола застигло. Час припинив свій рух, завмер і з жорстокою насолодою спостерігав поряд: за моїм розпачливим криком, за наляканими обличчями, за спалахами й іскрами, що, здавалося, були скрізь. Він сміявся, реготав до сліз; йому було байдуже, він просто насолоджувався видовищем. І я нічого не могла вдіяти, дивлячись на усе це поруч із ним. А тоді, світ заполонила темрява.
Проснулась я у лікарні. З дивним відчуттям: щось було не так. Ні, сама я була ціла й не ушкоджена – лише кілька подряпин, можливо, струс мозку. Але дивне відчуття не давало мені спокою. Мене охопила паніка. Я відкинула покривало й сіла. Спрацював якийсь апарат, щось голосно пікнуло. Двері в палату розчинилися.
– Доню…, – то зайшла моя мама. Я глянула на неї.
– Мамо… ми їхали, а тоді та машина і…, – вона підійшла і міцно мене обійняла. – Мамо, там було так страшно.
– Знаю, сонечко, знаю, – шепотіла вона.
Я відсунулась і глянула на неї.
– Тато уже прокинувся?
– Доню, тобі потрібно ще відпочити…
– Я хочу до нього. Можна мені до нього? Мам?
– Ви повинні сказати їй, – у дверях з’явився чоловік у білому халаті.
– Пізніше, – обличчя матері побіліло і вона з острахом зиркнула на мене.
– Сказати що? Що?!
Прийшла медсестра, мені вкололи заспокійливе, і тіло, як і розум, перестали мені належати. Мати почала говорити, а в її очах бриніли сльози; час від часу вони настільки переповнювали їх, що великими краплями починали стікати по маминих блідих, впалих щоках, прокладаючи вологі доріжки. Як я й казала, мені пощастило. Тато встиг вивернути машину і удар прийшовся на нього. До мене він більше не повернувся. З моменту аварії пройшло три дні. Я прокинулася на світанку четвертого. Увесь цей час провівши у комі.
Коли мене виписали, батька уже поховали. Я навіть не встигла попрощатися, не встигла вибачитися, не встигла забрати свої слова назад. Змісту іти на цвинтар не було. А мати… мати просто сіріла на очах. Єдина радість, що у неї залишилася – донька, яка повільно перетворювалася в тінь.
Я досі не вірю у те, що сталося. Досі живу з надією, що усе це дурний сон і скоро він припиниться. Досі прокидаюся із думкою, що тато живий. А тоді зариваюся у подушку, приглушуючи свій плач. Бо це не сон. Це реальність. Реальність, у якій я – дівчина-що-вижила; дівчина, що винна у смерті найдорожчої людини; дівчина, яка щоночі винить Бога у тому, що помер він, а не вона…
Я виню себе у тому, що трапилось. Я погана дочка. Найгірша
