теж. Мав ще кілька секунд, щоб натиснути кнопку дзвінка. Сказати, що все-таки від чаю не відмовиться. Але… Не цього разу.
На вулиці зателефонував Бондаренкові. Той відгукнувся одразу.
– Цікавить мене, Сергійчику, людинка одна. Колишній залицяльник Ольги Довгань. Такий собі Андрій Ведмедеря. Правда, ніякої Ольги Довгань тоді ще не було, а була, як ти знаєш, тільки Оля Вовчанська. Дарина розповіла мені, що між ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потім, правда, згасла. Найімовірніше – з ініціативи Ольги, бо чоловік цей і досі одинакує. Живе самітником. Працює лісником. Цікаво дізнатися про нього більше. Від лісника та лісу і до вовка недалеко. До того ж зі слів Ольжиної подруги, він тільки лісом і живе. Ось так: і лісом, і в лісі. Та й убити погрожував, коли дівчина розірвала з ним стосунки. Зможеш пробити?
– Неможливого для нас немає нічого. Майже.
– І бажано дізнатися, де він був на момент убивства.
– Я ж сказав «майже».
– Повтори ще раз, бо не розчув…
– Дозвольте виконувати? – прогримів Бондаренко.
– А де ж удар підбора об підбор?
– Телефон далеко від них.
– Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.
– Уже біжу, mon general.
Люба Асікс завелася з півоберта. Схоже, їй подобалося підкорятися. А Лисиці подобалося, що їй подобалося.
Коли виїхав на Кільцеву, задзвонив телефон.
– Алло, – відразу з’єднався з Бондаренком.
– Запиши номер. – Головред ніби одержав гран-прі на конкурсі «Містер лаконічність і діловитість». – Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишній вовчатник. Старенький, правда, але як інформатор не розчарує. Поїдеш до нього ставати експертом з вовків. Це тобі зараз потрібніше за повітря.
– А чи не часто ти почав керувати моїм життям? – напівжартома поцікавився Богдан.
– По-моєму, якраз у дозволених межах. Я ж твій начальник.
– Швидко до ролі шефа призвичаївся.
– А чого тягнути? Таланту організаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.
– Гаразд. Пришли усе повідомленням, бо за кермом.
– А куди гасав?
– Дарину в Коцюбинське підвозив.
– Ну і?
– Ну і їду додому.
– З нею?
– Сам, звісно.
– Розчаровуєш…
– А начебто раніше був інакшим?
– Час уже й подорослішати.
– Розкриємо вбивство, і відразу ж – обов’язково.
– Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas[5], – видав головред латиною. – Я правильно сказав?
– Правильно, – посміхнувся Богдан. – А знаєш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животъ.
– Слухай, поліглоте, ти мені в лінгвістику не втікай.
– Куди захочу, туди й утічу. Я ж на машині.
– Переконав. Гаразд. Хоча… Ну як же все-таки подруга? Гідна?
– Гідна…
