ноші, проспівала дівчина, – Дарина.
– Ну й тоннаж ви тягаєте, – вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. – Більше немає кому?
– У-у, – мотнула головою. – Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама – в Калинівці. Брат – на заробітках у Португалії. Оля…
Це слово лягло останнім мазком у картину вражаючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча… це майже те саме.
– А я вас візьму та й відвезу додому, – бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.
– А вам це не складно? – запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.
– Ну що ви, – зрадів, – навіть приємно.
– Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?
– У найзагальніших рисах, – щиро зізнався. – До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?
– Угу, – спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.
Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi «АSX» уже вибиралася на проспект Палладіна.
– Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? – почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.
– Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до «Рудих Фурій» узяли. А мене ні…
Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле.
Увімкнув музику.
– «Sexy, sexy lоver…», – завів у динаміках Томас Андерс.
– О, – різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, – це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла…
Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.
– Одного разу, після виступу «Рудих Фурій» у нічному клубі «Відірвись», Олі вручили візитку. Тільки з ім’ям та прізвищем. Ну – і номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обов’язково. Бо…
Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дівчина продовжила:
– У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лиш – від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість – завтра може втратити місце. А
