що вона непроста. І міліція з неї елегантно зіскочить. Хоч загибла – дружина серйозного бізнесмена. Банкіра. Її, до речі, звали Ольга Довгань.
«Ого», – свиснув подумки Лисиця: прізвище Довгань відоме в Києві. Його власник – людина багата і впливова.
– Сам розумієш, – продовжував Бондаренко, – він докладе всіх зусиль, щоб злочин розкрили. Але – міліція є міліція. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаєш.
– Знаю, – кивнув професор, – але дуже хочеться на море.
– А відпустки скільки залишилося?
– Двадцять два дні.
– Ну, от і чудово. За тиждень розкриєш злочин, а потім – два тижні на морі. – Головред посміхнувся глибокозадоволено.
– Ваше прізвище Бог? – шпигонув на те Лисиця. – Мені здається, що керувати моєю долею, нехай навіть і в межах двадцяти двох днів, – суто Господня компетенція. Ви так не вважаєте, мій любий друже?
Недосконалість плану відкрилась тільки зараз. І Бондаренко помітно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотів:
– Прости мене, грішного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогодні ж обов’язково забіжу до Володимирського собору й поставлю свічку… Прости мене, Господи. Прости. – І тричі зосереджено перехрестився.
– Стій-но-стій-но, Сергійчику, – заговорив інтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до відгадки. Залишилося тільки докласти до пазлу останню частину. Або піймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбі цікавих. – А з якого це дива ти так піклуєшся про мою участь? На завершеного безсрібника ти, при всій повазі, ну ніяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?
– Та є тут сякі-такі думченята, – відразу пожвавішав Бондаренко, ніби нарешті опинився у своїй тарілці. – Дивись. Новопризначений керівник (тобто я) мусить показати результат. Причому – не відкладаючи в довгу шухляду. Інакше – навіщо ж призначати? Так? – Лисиця кивнув. – Отож. Збільшити тираж нашої «Презумпції» можна тільки сенсаційними матеріалами. І вони повинні не просто дихати сенсаціями. Нам потрібні сенсації ексклюзивні. Ну як, докумекуєш?
– Не надто, – незграбно, ніби чашку з рук, упустив Богдан. – У найзагальніших рисах. – Чашка гупнула на підлогу, і її стало декілька. Навіть багато.
– Ми будемо вишукувати неординарні кримінальні випадки, розслідувати й висвітлювати на сторінках «Презумпції». Тепер як? – Безпосередній родитель озвученої ідеї світився від щастя, як і будь-який батько після звістки про народження довгоочікуваного чада.
– Ідея – непогана, – без особливого ентузіазму оцінив почуте Лисиця, – але яким буде втілення? Тут не все так просто. – Богдан тверезо дивився на світ, що звичайно виявляв до всього нового відверту байдужість.
– Саме так, пане професоре, саме так. – Бондаренко ставав дедалі веселішим, немов уже після цих слів тираж «Презумпції» неодмінно підскочить до позначки «перший мільйон». Або наче пив він усе-таки не чай.
– Щось
