зусиль, – офіційно відреагував журналіст. – Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.
– Це ж треба, – награно здивувався Богдан, – а я, черв’як книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».
– Трохи поквапився, – з удаваним жалем сказав журналіст. – Але є й приємні моменти.
– Ну і які ж, крім тепла й сонця?
– По-перше, у нас помінявся головний.
– Це втішає. І як новий?
– О, цей – просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…
– Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.
– Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обов’язки», «пошук оптимізації роботи колективу»… Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldом», а мені – гати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».
– Так переходь і ти на чай. – Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. – Причому – без цукру. Краще з медом.
– Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. – У Бондаренка стартувала естафеті щирості. – Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозуміло – не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам’ятаєш, де він?
– Там, де й раніше, на Золотоворітській?
– Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.
– Та й до міської управи МВС – рукою подати, – зі знанням видав Лисиця. – Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.
– Це точно, – погодився новий головред «Презумпції». – Гаразд. Я на місці. Коли зможеш – підтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.
– Чудово! – видерся на пік Оптимізму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.
– Розумію, – сяйнув поінформованістю Бондаренко. – І це нормально, товариші, – спародіював Горбачова. – Але зустрітися треба сьогодні.
– Зобов’язуюся, – поставив підпис на договорі.
– Домовилися, – ляснув печаткою головред.
«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? – почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. – Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь – так це вже точно».
Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу – безмежжя. У межах,
