style="font-size:15px;"> – Добре, – вичавив крізь зуби, – Господь з тобою. Я згоден. Умієш ти, Сергійку, натиснути потрібну кнопку. Дано.
– Стаж, Бодю, стаж, – погодився утішений головред. – Досвід і практика, як кажуть, велика річ.
– Це точно, – закивав професор. – А ти можеш, бувалий вовчисько.
– Та годі тобі! Не згадуй про вовків, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.
– Більше не буду, – пообіцяв Лисиця, а потім додав: – А я й не знав, що ти такий забобонний.
– Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вірю в усі реальні й нереальні сили… Навіть у мозок блондинок… Гаразд. Підпишемо трудовий договір, виготовимо посвідчення і – до роботи.
Бондаренко підійшов до копіра. Апарат послужливо заторкотів, щораз випльовуючи нову сторінку.
– Тримай. – І майже під звуки оркестру вручив копії матеріалів, складені в пластикову теку. І з усміхом додав: – Упораєшся з цією справою – і відразу на море.
Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб і сказав:
– Тоді слухай. Цю нещасну вбив чоловік, що в багажнику машини привіз вовка.
– А може, то жінка? – посміхнувся Бондаренко.
– А як же статевий контакт? – поставив логічне запитання. – Без чоловіка не обійшлося.
– Точно, – здався головред, – я про це вже й забув. Постійно купа нових тем.
– Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловіка напишу і – вільний? – підморгнув професор.
– Дуже… смішно, – розділив паузою слова, роблячи наголос на кожному.
– Добре, тоді слухай наступний тост, – ніяк не вгамовувався Богдан. – Ольгу Довгань убив чоловік, що виготовив механізм, який має форму вовчих щелепів, а весь необхідний антураж – ну, там шерсть, слину, фекалії – розкидав з пакетиків.
– І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справді визвірилися на вовків?
– Приблизно так, – посміхнувся Богдан. – А ти – придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого відпускника.
– Пішли оформлятися, геніальний детективе.
Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово – тримай. Інакше в його житті не бувало. Принцип. Нічого не вдієш. Річ, за визначенням, непорушна.
2
Теку відкрив тільки вдома. У транспорті робити це не рекомендується. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з’являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан піддавався рідко. І смачне облизування найчастіше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.
Сів на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвідчення кореспондента «Презумпції винності» Богдана Лисиці. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого «журналіста» доповнював сумовиту ксиву. Вона і все, з нею пов’язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омріяного
