потребує сей твір іще яких поправок, пане бакалавре? – спитав Дон Кіхот.
– Може, там і є ще таке дещо, – одказав Самсон, – але то вже не таку має вагу.
– А скажіть, – питав далі Дон Кіхот, – чи не обіцяє часом автор другої частини?
– Та обіцяє, – відповів Самсон, – тільки каже, що не знайшов іще її, та й не зна, де шукати, тим і немає певності, чи вона вийде, чи ні. Дехто гадає, правда, що другі частини ніколи не бувають добрі; інші твердять, що про Дон Кіхота досить уже написано, тож не треба ніякого продовження, а люди, що більше веселого Юпітера, аніж похмурого Сатурна шанують, так ті кажуть: «А давайте нам іще тої Донкіхотчини, нехай собі Дон Кіхот атакує, а Санчо пащекує, – яке вже буде, таке буде, аби нам смішно».
– Ну, а як же автор? – спитав Дон Кіхот.
– Автор? – перепитав Самсон. – Автор як тільки знайде продовження (а він його певне знайде, бо пошукує дуже пильно), зараз у друк пустить, бо він не стільки за славою, скільки за наживою вганяє.
– А, – обізвався Санчо, – так той писака на гроші б’є та на зиск? Тоді навряд чи вийде в нього щось путнє, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед Великодніми святами; сказано – швидко робиться, тут і там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого діла як слід пильнує, а ми з паном настачимо йому стільки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цілих сто хопить. Він, мабуть, дума, що ми тут вилежуємось, як байбаки в соломі, еге! Ми зовсім інше на мислі маємо, а як не вірить, то хай перевірить. А я тільки от що скажу: якби пан моєї ради послухав, то ми б уже давно світами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.
Ледве встиг Санчо вимовити сі слова, як до їхнього слуху долинуло Росинантове іржання; Дон Кіхот узяв те іржання за добру призвість і поклав за три-чотири дні знов у мандри пуститься. Він звірив свій задум бакалаврові і спитав поради – куди б йому краще першим ділом ударитись. Бакалавр відповів, що на його думку треба їхати в Арагонське королівство, до міста Сараґоси, бо там на Святого Юра турнір великий та урочистий споряджається,[23] а на тому турнірі Дон Кіхот міг би взяти перевагу над усіма рицарями арагонськими, то значить здобути першість з-поміж усього світового рицарства. Бакалавр похвалив гідальго за шляхетне й сміливе починання, застеріг тільки, аби не наражався даремне на всякі небезпеки, бо життя його, мовляв, не тільки йому самому належить, а й тим, що потребують його опіки та оборони.
– Отож і мені в печінках сидить, пане Самсоне, – зауважив Санчо, – що пан мій накидається на сотню збройних людей, мов ненажерущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бакаляре! Адже є час наступати, є час і одступати, не все ж гукать: «Сант-Яго! Вперед, Гишпаніє!» Та й чував я од людей (дай Боже пам’яті, чи не од самого пана), що хоробрість лежить десь посередині між двома крайнощами – боягузтвом і безрозсудством: нехай, про мене, не тікає, коли нема чого, та нехай же й не сікається,
У Сараґосі на День святого Юра змаганнями відзначали річницю звільнення міста від маврів (у 1096 р.).
