щось сильніше, ніж просто симпатія чи приязнь – вони були потрібні одне одному…» – так і досі пишуть, і писатимуть ще довго і довго, бо так воно насправді й було.
А який же він тоді був, у 1843 році? Ось що свідчать очевидці.
Афанасьєв-Чужбинський: «Середнього зросту, дебелий, на перший погляд лице його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і виразним світлом, що мимовільно я звернув на нього увагу… Тримався він у товаристві вільно, із тактом, ніколи не вживав тривіальних виразів…»
К. Юнге, дочка графа Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв: «Протягом двох років, як я бачилась із Шевченком, за рідкими винятками, кожний день, я ні разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поводженні чим-небудь відрізнявся від інших добре вихованих людей…»
Ще свідчення (Павло Зайцев): «Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називали «угловатостью»… у рухах його не було гнучкості, граціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися незвичайним розумом і дивною добрістю. Очима тими він підкорив собі вже не одне людське серце…»
А ось свідчення про неї: «Княжна Варвара Миколаївна, енергійна дівиця зрілих років, що легко захоплюється, худа, тоненька, з великими, живими, виразливими очима… Добра, дотепна, мила, люб’язна, вона була провидінням бідних і нещасних, роздавала, що в неї було, і брала найактивнішу участь у долі всіх, хто звертався до неї за допомогою і порадою».
А ще пишуть, що княжна Варвара ненавиділа кріпацтво і його, селянського сина, вчорашнього кріпака прийняла в княжому домі як рідного. І Варвара, і старі князі, батько її і мати. Адже в сімействі Рєпніних не було соціальних забобонів. Рєпніни не комплексували від того, що вони титулованого роду, і Шевченко став у них своїм, як найближча людина князів. Варвара вже тоді дивилась на нього, як на генія, як на людину в ореолі, що нарешті вирвалася на волю. Варвара любила людей, любила контактувати з ними, спілкуватися, особливо з неординарними. Життя в неї було спокійне, монотонне, в клопотах за ближніх, у молитвах Богу (вона була глибоко віруючою людиною), і він, молодий поет і художник, увірвався у її життя, як буря, як яскраве явище. Так писатимуть. І так воно насправді й було в 1843 році, в повітовому містечку Яготині, що тоді належав не до Київщини, як тепер, а до Полтавщини.
І блакитнів Петрів батіг, і деревій білів…
Яготин – місто Київської області, райцентр на р. Супої (прит. Дніпра). Залізнична станція. З Києва ходить електричка: Київ – Бориспіль – Баришівка – Березань – Яготин. Заснований 1552 року.
В УРЕ можна прочитати, що в 1923 році створено Яготинський район на сході Київської області. Площа – 1,4 тис. кв. км. Населення – 60,5 тис. осіб (1984). У районі – 78 населених пунктів,
