і згадував свої юнацькі роки та дівчину, з якою так і не наважився потанцювати на вечірці у студентському гуртожитку. Себто буденно нудьгував і розписувався собі самому в особистих невдачах.
Малознайомі коханки подвоювали звичний сум та селили в серці Гарцасі якусь най-найлютішу самоту. А самота одомашнювалася, живою істотою перекочувалася всередині Гарцасі з одного боку в інший, завмирала сумом то у правому оці, то у лівому. Під час перекочування волала на різні голоси дурними пісеньками радіохітів. Пісеньки всі, як на зло, були про кохання. Такий хитрий збіг обставин занурював лікаря у горезвісний стан шалу, щоправда успішно контрольований та прихований. У результаті Гарцасі так дратувався на себе, жалюгідного і монохромного у смутку, що у деякі моменти навіть починав сам себе ненавидіти.
Так, це була абсолютно жіноча поведінка, якось спіймав себе на думці Гарцасі. Навіть гірше – це була поведінка жінки-істерички, яку хтось наче підселив до свідомості лікаря. Але з нею Гарцасі нічого вдіяти не міг. Чортова депресія прогресувала і мала огидну жіночу сутність. Беззахисну, що безупинно нила та просила рожевих шмарклів.
Це все від самоти, думав Гарцасі. Зрештою, клята самотність теж має жіночий рід. І, можливо, це також неспроста? Дивно, але чомусь всі самотні чоловіки часом набувають рис жіночності. Як він досі цього не помічав?
Можливо тому, що вони стають по-особливому вразливі, розмірковував Гарцасі, споглядаючи як дощить осінь за вікном. По-особливому…
По-особливому самота трохи затикалася на роботі, коли настінний годинник вказував на обідній час. Як саме зараз. Лікар зітхнув та дістав кілька папок з картотеки. Це був один і той самий, щоденний ритуал, що вів до щастя: скласти в два стовпчики лікарняні справи пацієнтів – тих, що йдуть на поправку, та тих, що потребують особливого контролю. Зробити, перекладаючи кожну таку папку, позначки у блокноті стосовно перебігу хвороби пацієнта. Зняти халат, перевзутися, помити руки, надягти куртку, подивитися у настінне люстерко перед виходом… і вийти, вийти зрештою геть.
Рівно о другій годині лікар полишав свої обов’язки та вирушав на обідню каву – у кав’ярню навпроти лікарні.
Ось і тепер, лише стрілки добігли до другої години, Гарцасі розсортував лікарняні справи, щоб якнайскоріше залишити лікарню вільною людиною, з почуттям виконаного обов’язку, коротше кажучи – без тягаря на душі.
Далі ритуал щастя тривав у запланованому щоденному темпі. Гарцасі діловито спустився сходами вниз, вітаючись кивком голови з колегами та хворими. Через плече незадоволено щось пробубонів на запитання щодо аналізів, роздав рекомендації, обірвав пропозиції та хижо подолав шлях повз всіх – до парадних дверей блакитно-білого вестибулю лікарні.
Він крокував виразними кроками людини, яку ніхто не посміє зупиняти дурними побутовими балачками.
Він йшов на зустріч з прекрасним.
Всі, хто намагався у цей час відволікти
