її імені.
Він не розчув її ім’я жодного разу, скільки не намагався. Так, інколи таке буває. Що зовсім недивно, бо в обідню годину у «Недільній каві» завжди гамірно. Там столики мали звичай стояти близько один від одного, що робило сусідство з іншим столиком неприємним – але якраз чудово розбавляло самотність відвідувача веселим гамом, чужим базіканням і надійно відволікало від власних проблем.
Можна було б посміятися над нещасним закоханим, адже це ж класика століть – кохати мовчки, на відстані, у повній ілюзії про те, що ж являє собою предмет кохання насправді. Маніакальне надумане кохання завжди кумедне та трагічне у результаті, бо результат його у більшості випадків давно відомий – розчарування. Однак і в цих крихких почуттях був сенс. Саме про нього розмірковував Гарцасі, допиваючи свою каву в очікуванні появи своєї давно знайомої незнайомки. Сенс же надійно ховався під тим образом чистого платонічного кохання, яким жив і дихав лікар Артонцо Гарцасі ось вже цілих півроку. Дихав і жив цим диханням, наче повернулися його шістнадцять, а з ними – старий дах батьківської хати, з якого було видно прекрасну невідому далечінь та неозорі небокраї альвійських земель.
Сенс ілюзорної любові полягав у наступному: коли роки тобі вже давно відлічили тридцять, любовні розчарування, немов кавова гуща, опускаються кудись там на дно душі отакенним товстелезним шаром. Вам варто лише одного разу безтактно сколихнути його, як підніметься буря найнеприємніших спогадів і поглине будь-які зусилля бути щасливим наново. А тому краще ту гущу не чіпати й любити ілюзію. Себто надуманий міраж.
Зрештою, розмірковував Гарцасі, спостерігаючи, як вщухає за вікном остогидлий дощ, міраж коханої завжди природніший за неї саму. Адже міраж, фактично, і є тією коханою, але у кращому варіанті апгрейда – коханою без вад. Наші міражі кохання це ми, такі, якими є наші ідеальні «ми». Справжні «ми», яким, на жаль, неможливо відповідати – варто лише мріям про нас натикнутися на життєві колізії.
І коли Артонцо Гарцасі саме дійшов до цього висновку, щоденний ритуал щастя раптом зробив свій зигзаг, який лікар не міг передбачити. Все почалося з офіціанта, вправного хлопця, якого лікар знав набагато довше за свою прегарну незнайомку. З людини, яка до цього моменту здавалася Гарцасі найбезпечнішою серед людей, бо лише у виключних випадках персонал міг серйозно вплинути на життя пересічного громадянина Беєрії. Наприклад, у разі, коли захворював на вампірізм чи втрачав здоровий глузд – цілком неординарні речі, з якими беєрійець може взагалі ніколи не зіштовхнутися у повсякденні. Ясна річ, поки якійсь неосвіченій дівчині-прибиральниці не залізе у голову дурня підкупити прикордонників на митниці та збігти з королівства геть – з фальшивими документами у сумочці та пустими кишенями світ за очі, де й водяться цілими кланами страшні потвори, що смокчуть людську кров у лісових сутінках… Гарцасі заплющив очі та помотав головою: моторошно навіть уявити, що буде з людиною, яка без дозволу
