ціле поле, але краще, коли це могутнє дерево. З нього колись все одно осиплеться листя. І тоді прийде сон, бо якщо уві сні народжуються видіння, цілі картини й сюжети, що зникають і не завжди лишаються в пам’яті, то безсоння не забувається. Даремно казати, що безцільно лежав, що рахував баранців, щоб заснути. Даремно вживати снодійне, як рекомендує всюдисуща реклама, бо тоді просто станеш залежним від цих пігулок, якщо вони спрацьовуватимуть. Ти їх потребуватимеш, доки не зрозумієш, що безсоння було благороднішим, воно не робило тебе своїм рабом, хоча, може, й було мисливцем чи рибалкою. Ти його звір чи риба. Але воно не аномалія, а частинка життя. Невидима у своїй самотності і самотня у своїй невидимості. Її треба відчути і сприйняти. Це принесе полегшення, хоча безсоння від того не зникне. За свідченням багатьох безсоньків, воно зникає несподівано, якщо зникає, і лишається, якщо вже без тебе не може існувати.
По суті, безсонний і той безмежний простір, котрий нас оточує, частинкою якого ми є. Тільки своє безсоння він не усвідомлює, а ми своє усвідомлюємо.
– Ти нарешті заснеш чи ні? – питає мати свою маленьку дитину.
Малюк агукає у відповідь, і якщо при цьому мама добродушно посміхається, а не ще більше дратується, вона теж вирощує деревце того безсоння, яке в цьому випадку стане деревом життя. Вона ще раз, можливо, більше, ніж коли ця істота була в її утробі, з’єднується зі своїм дитям. Тільки тепер це єднання ще дорогоцінніше. Вони обоє не сплять. Обоє відчувають себе дарунком і щастям, яке народжується від прийняття дарунка. Безсонню байдуже, чи так це. Але невидимій пташці духу не байдуже.
«Попробував би ти стільки не спати», – чую я чийсь голос.
Каюся – колись благополучно засинав після того, як пропонував дружині підмінити її.
Безсоння задоволено регоче. Тепер. Але раптово обриває свій сміх і каже:
– Ти, чоловіче, геть здитинів.
Я знаю, що це не так, але не сперечаюся. Мені б хотілося побути дитиною і не усвідомлювати свого безсоння. Але це неможливо. Неможливо й бути байдужим до безсоння, і подружитися після примирення з ним. Йому справді можна тільки подякувати, що воно є. Бо у вічності його немає і не буде. Бо тоді ніщо не виросте і не дратуватиме. Проти вічності неможливо протестувати, утім, як і проти безсоння.
Воно просто є. По суті, заперечувати його – це приписувати властивості чомусь, чого ти не знаєш або не розумієш, хоч і намагаєшся зрозуміти. Чоран має рацію, що не можна завойовувати сон, це справді битва, у якій зазнаєш поразки. Він прийде, коли буде потрібен тобі. Дитина каже, що чогось хоче, але коли питаєш, чого саме, – не може пояснити. Вона хоче ось це, але через секунду каже, що ні, не це. Ти хочеш сну, то, будь ласка, перестань його хотіти, бо сон – то лише сон, як і безсоння – то просто безсоння.
І ось він приходить. Не тоді, коли я його замовив, благав прийти, а тоді, коли сам хоче. Коли пора вставати.
Головне, що непомітно. Не знати,
