пролила море сліз, перш ніж досягла свого» – про цю фразу можна сказати, переінакшивши слова героїні сучасного рекламного ролика: «Ти ба, працює… Класика!». Це ж які героїчні зусилля й наполегливість були щодо плачу…
Проте за вікном іде дощ. І тут люди придумали, що то плаче небо. І справді, що ми знаємо про цей плач? Часом він заливає цілі країни. За ким… Хто той праведник в цій країні, за яким плаче небо? Коли під час похорону раптом починає йти дощ, кажуть, що небо плаче за покійником. Теж образно і… ніби вже звично. Але ж траплялися випадки (сам був свідком), коли дощ починав капати-сипати тільки там, де йшла похоронна процесія. Більше того, коли ховали гарного Поета з трагічною долею, раптом почав теж падати дощ. Як виявилося, він ішов тільки в момент останнього прощання на цвинтарі, а в селі не було. Така сама чудасія трапилася на похороні простої сільської бабусі, про яку казали, що вона була праведницею.
Проте сльоза, ця солона рідина, саме сльоза, а не її імітація, варта розмови не лише про неї саму. Вона стає епіцентром біди, великої чи маленької, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так, з ноткою гумору кажуть і про хорошу горілку, навіть самогонку. Але в цьому образі щодо рідини пекучої є теж сенс і надія, так, надія на те, що не тільки краса, а й здорова іронія здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати світ. На пару міліметрів відсунути безодню.
Вона, сльоза, може стати й центром радості, і такий плач – це вже справді вияв того, що в маленьких краплинах концентрується радість і трагічність водночас. Образ світу, де люди радіючи – плачуть. Від радості нещиро заплакати навряд чи можна. Хіба не парадокс – можна зімітувати горе, можна зробити сльози інструментом для досягнення певної мети, тих же перлів чи чогось значно більшого або зовсім незначного, а від радості штучно не заплачеш…
Але думка про те, що слізьми можна чогось досягти – то вже ілюзія. Сама по собі. Бо те, що людина отримує таким чином, стає так само фальшивим, як і самі сльози.
Це засвідчує й притча, де намисто, здобуте слізьми, перетворюється в разок чорних горошинок. І є ілюзія, що коли цього не трапляється, то, можливо, існує бодай одна людина, здатна побачити ті чорні горошинки на шиї вельможної примхливої пані замість чудових перлів.
Але образи (наголос на першому складі) й іронія кудись зникають, щойно згадаєш про невтішні материнські сльози, коли мати втрачає дитину, незалежно від того, маленьку чи вже дорослу. І про дитячі сльози покинутої напризволяще матір’ю дівчинки. І сльози, коли вона благає: «Мамо, прийди, я все пробачила».
Один чоловік якось сказав мені:
– Океан теж солоний, і моря, і навіть деякі озера.
Я відповів:
– А може, вони зібрані зі сліз…
Чоловік засміявся:
– Ти ж прозаїк, а не поет, щоб так казати.
Найбільше сліз лишали по собі війни. Плакали матері, діти. І дорослі суворі чоловіки. Але, як згадують очевидці, сліз майже не було у в’язнів
