середньовічну екримійську державу, іншого князя, Матеша Чорного, який боровся з турками, про борця за незалежність Екримії і творця новітньої Екримії Томіфла Левчотана. Про малого «екримійського Сталіна» Іона Гручевста, його наступників, тих же Куяло, Хаяндера, а ще Новуаршача і Буертоса. А головне – про творчість екримійських прозаїків і поетів – від творців новітньої екримійської літератури Теретіна Тремтіало, Фертора Шафо і Альфіро Сербенерна (у нього є, до речі, серед інших творів роман «Матеш Чорний») до більш сучасних Мангарда Кабастерна, Арнста Франельсіна, Честа Олетсандріна, Арнме Теосандрейна, Лене Тоартеша і… їх багатенько.
Я б розповів про їхні романи і повісті, такі як «Криниця на перехресті», «Перевал», «Вогнище», «Зелений вітер», «Сивий дим», «Після бурі», «Солона земля», «Джерела», «І настане день», «Марікоца», «Посеред вітру» та інші, значно талановитіші, ніж в такого собі Володимира Лиса.
З того всього щось би вийшло. Може б, вийшов надмодерновий роман, якого б хтось та видав, зважаючи на таке-сяке моє письменницьке ім’я. Але, як я люблю часом казати, за плечима вже стоїть тітка з косою (не Юлія Тимошенко, а значно серйозніша тітонька) і треба хоча б завершити, поки рука тримає перо, реальніші твори. Про реальних (хоч теж вигаданих) людей.
Отож, шкода Екримію, яка так спонтанно виникла й тримається досі. І зникне разом зі мною. Вона поки що є, і я не можу її позбутися, час від часу нагадує про своє існування. Як я вже зрозумів, не заважає, а допомагає в іншій творчості. Щось відкриває, невловиме, як хід несподіваної думки чи політ ледве видимої павутинки. Наостанок лише повідомлю, що точна територія цієї химерної (чи ефемерної) країни – 7914,3 квадратних кілометра, населення трохи більше мільйона осіб. Поділяється тепер на 9 округів, має, як і годиться порядній країні, свій парламент, президента і прем’єра, гімн, прапор і герб. Столиця – Пенз (Пелз), найбільші міста – Белторан, Церенег, Нейгард, Спортамін, Небруннер, Нейві-Луконр, добувають там у невеликій кількості кам’яне і буре вугілля, нафту, газ, досі вирощують пшеницю, ячмінь і виноград. Країна здебільшого православна, є протестанти-богоміли. Є чотири національні парки і п’ять заповідників, пам’ятники, музеї й театри. Поки що, здається, все. Одним словом, Екримія. Яку таки шкода.
Хтось може подумати, що це така собі моя персональна Утопія, та він помилиться. В Екримії були й дуже жорстокі, криваві періоди, і боротьба народу за виживання (особливо під час османської навали), і внутрішні чвари, і революції, і перевороти. Але прийшли до теперішньої все-таки цивілізованої Екримії.
Ні, мабуть, мав рацію один із моїх колишніх редакторів, який казав, що в голові у мене надто багато сміття. Але принаймні Екримія доволі чиста країна. З гарним, працьовитим народом, з драматичною, але цікавою історією. У ній немає такої корупції і кумівства, як в Україні. Яка поки що існує.
Може, хтось скаже після її зникнення і про неї добре слово? Чи не зникне?
Ку-ку, тітонько Метафізико…
