хоч писав вірші, новели й замітки до армійських газет. У казармі часто робили «шмон» й хтозна, як би поставилися, коли б знайшли мої екримійські фантазії. Може б, повірили, що я агент якоїсь іноземної розвідки…
Після служби я тільки іноді з тихим сумом і непоясненним щемким відчуттям втраченого, чогось мовби по-особливому важливого згадував про ту загадкову вигадану країну. Навчання в університеті, робота в редакціях кількох газет, кохання, створення сім’ї, народження дітей, захоплення драматургією, а потім прозою створили нову реальність, яка наповнила моє життя. Тоді я й не міг передбачити, що звернуся до давніх фантазій.
Те сталося, коли, вже повернувшись на Волинь і оселившись із сім’єю в Луцьку, я придбав якось у місцевій книгарні «Малий атлас світу», доволі добротне й детальне видання, яких тепер не випускають. Гортаючи його, я раптом подумав: цікаво, а де б могла розташуватися моя колишня Екримія? Колись, у шкільні роки, я вже шукав для неї місце й зіпсував кілька енциклопедій, домальовуючи контури цієї країни. Вона була то на Балканах, то в Атлантичному океані, називаючись тоді Антілією, то навіть в Азії. Тепер я, цілком дорослий і нібито солідний чоловік, взявся по-новому домальовувати Екримію. Спочатку вона розташовувалася між Італією і Югославією, далі між Югославією і Австрією, згодом між Югославією і Грецією, між Болгарією і Грецією, доки не зупинився на остаточному варіанті – між Албанією і Грецією. Той зіпсований атлас досі зберігається в нашій оселі.
Екримія стала обростати історією – від ще античних часів до наших днів, новим політичним життям, а далі власною літературою, з письменниками й створеними ними романами, повістями, поезіями. Не раз я думав, що це ж ненормально, якийсь особливий вид психічної хвороби. Але тут, на моє щастя, розпочалася так звана перебудова, за нею постала незалежна Україна, за яку в міру своїх скромних сил поборовся і я, став доступним величезний материк світової літератури, раніше закритий. І я з неабияким дивуванням і, чого там, радістю довідався, що я не один, виявляється, такий чудик чи хто там.
Принаймні можна нарахувати кілька десятків письменників, котрі створили свої уявні країни, вигадавши їм дані й історію – від росіянина Олександра Гріна з його Грінландією і Зурбаганом до португальця Фернандо Песоа, який друкувався під трьома псевдонімами, і кожен з тих поетів, окрім вигаданого імені, мав свою біографію, місцевість, де народився, а двоє й вигадані країни, у яких побували. Найзнаменитіші з таких невгамовних вигадливих творців – аргентинець Хорхе Луїс Борхес і поляк Станіслав Лем. Вони не тільки створили по кілька країн, з минулим і теперішнім, історією і населенням, а й ухитрилися друкувати рецензії на твори неіснуючих письменників, ба більше – видати книжки з тими рецензіями. Та й навіть у Герберта Честертона водився гріх – поруч із рецензіями на реальні твори реальних письменників виявилися кілька на творчість письменників неіснуючих. А Антоніо Мачадо… І менш відомий Мігель Ернандес…
