штату. Черниці й сліпого в списку бракує». Тут я несамохіть усміхнувся. «Вортону 19 років, на верхньому л. передпліччі в нього витатуйовано “Малюк Біллі”. Раз чи два тобі доведеться дати йому по носі, я тобі гарантую, але обережніше з цим. Цьому типу просто до всього байдуже». Цю останню думку він підкреслив двічі, а тоді завершив: «А ще він може зависнути надовго. Подає апеляції, до того ж він неповнолітній».
Божевільний підліток, подає апеляції, цілком може затриматися. Ой, до чого ж «приємно» було це все читати. Зненацька день здався мені ще гарячішим, і я більше не міг відкладати візит до начальника Мурза.
За час моєї роботи наглядачем у «Холодній горі» в нас змінилося три начальники; Гел Мурз був останнім і найкращим із них. Причому без жодних зусиль. Чесний, прямий, позбавлений навіть рудиментарної дотепності, як у Кертіса Андерсона, зате наділений достатньою політичною здогадливістю, щоб зберегти роботу в ті похмурі часи… та досить чесний, щоб не піддатися спокусі вступити в гру. Вище він піднятися не міг, але це, здавалося, його й не турбувало. У ті часи йому було п’ятдесят вісім чи дев’ять років. Його порізане глибокими зморшками обличчя нагадувало мисливського пса. Бобо Марчанту біля нього було б затишно, як удома. Волосся в нього було все сиве, а руки дрижали від якогось парезу, але він був ще дужий. За рік до того на прогулянковому подвір’ї до нього кинувся в’язень із заточкою, вирізьбленою з планки дерев’яного ящика. Мурз не здригнувся: вхопив лайдака за зап’ястя й викрутив так сильно, що кістки поламалися з таким тріском, як сухі галузки в багатті стріляють. Лайдак, забувши про всі свої претензії, впав навколішки на землю й завищав, кличучи маму. «Я не вона, – культурним голосом південця сказав Мурз, – але якби нею був, підібрав би спідницю й посцяв на тебе з того самого лона, яке привело тебе на світ».
Коли я переступив через поріг його кабінету, він хотів було підвестися, та я махнув рукою: мовляв, не вставай. Потім сів у крісло навпроти нього й почав із того, що поцікавився станом його дружини… тільки в наших краях говорять не так. «Як там твоя красунечка?» – ось що я спитав, наче Мелінда прожила всього сімнадцять літ, а не шістдесят два чи три. Моє запитання йшло від щирого серця – вона була такою жінкою, яку я сам міг би покохати й узяти за дружину, якби лінії нашого життя збіглися, – але й трошки відвернути його увагу від основної проблеми я теж був не проти.
Він глибоко зітхнув.
– Не дуже добре, Поле. Зовсім недобре.
– Знову головні болі?
– Цього тижня тільки раз, але цей раз був найгірший, позавчора майже на цілий день її в ліжко вклав. А тепер у неї з’явилася кволість у руці… – Він здійняв свою власну, поцятковану старечою «гречкою» праву руку. Ми обидва секунду-дві дивились, як вона тремтить над бюваром, потім він знову її опустив. Я бачив, що він би все віддав, аби не розповідати мені того, що розповідав, а я віддав би приблизно стільки ж, аби тільки
