штату, хоч-не-хоч, а розв’язала калитку й усе-таки найняла нам цього року ще одного вертухая на підмогу, – не перестаючи сміятися, відповів Брутал. – Дивіться-дивіться, оно туди.
Він показав, і ми побачили мишку. Я теж засміявся, до мене приєднався Дін. Стриматись було годі, бо та миша походжала точнісінько як наглядач, що робить обхід щочверть години: крихітний наглядач у шубці, перевіряє, чи не намагається, бува, хтось утекти чи скоїти самогубство. Продріботівши трохи до нас Зеленою милею, вона повертала голову з боку на бік, неначе заглядала в камери. По тому робила наступний ривок уперед. Ми чули, як дають хропака обидва наші тодішні в’язні, замість того, щоб надривати животи зо сміху, і від цього нам чомусь було ще смішніше.
То була цілковито звичайна бура миша, якщо не зважати на те, як вона, здавалося, перевіряла камери. В одну чи дві вона навіть зайшла, спритно прошмигнувши між нижніми ґратами. Уявляю, як би їй позаздрили в’язні, колишні й тодішні. От тільки наші в’язні завжди хотіли вискочити назовні, а не пролізти всередину, звичайно.
У жодну із зайнятих камер миша не зайшла; її цікавили тільки порожні. Мало-помалу просуваючись уперед, вона майже дісталася того місця, де були ми. Я все чекав, коли ж вона чкурне геть. А вона не чкурнула. Жодних ознак страху перед нами вона не виказувала.
– Це ненормально, щоб миша отак спокійно підходила до людей, – трохи знервовано прокоментував Дін. – А що, як вона скажена?
– О Господи, – сказав Брутал із повним хліба й консервованої яловичини ротом. – Великий мишачий експерт. Мишознавець. Ти бачиш, щоб у неї з рота скрапувала піна, мишознавцю?
– Я взагалі в неї рота не бачу, – відповів Дін, і це змусило нас усіх знову розсміятися. Я теж не бачив у тієї миші рота, але темні крихітні краплинки її очей було добре видно, і вони зовсім не здавалися мені божевільними чи скаженими. У них був розумний і зацікавлений вираз. Мені доводилося умертвляти людей – людей із буцімто безсмертними душами, – які здавалися дурнішими за ту мишку.
Так вона продріботіла Зеленою милею до місця, від якого лишалося менше трьох футів до нашого столу… якщо уява намалювала вам якийсь чудернацький стіл, то ви помилилися: нічого особливого в ньому не було, звичайний собі письмовий стіл, як в учителя старших класів у якій-небудь окружній школі. От на тому місці миша й спинилася. Вона огорнула лапи хвостиком, стримано, неначе старенька леді поправила спідниці.
Ураз я перестав сміятися. Моєю шкірою пробіг мороз і пробрав усю плоть аж до кісток. Хотів би я сказати, що не знаю, звідки взялося те відчуття (нікому не подобається зізнаватися в тому, що виставить їх сміховинними блазнями), але, звісно ж, я знаю. І якщо вже розказувати правду про все інше, то про це, мабуть, теж можна. На секунду я уявив себе тією мишею: зовсім не наглядачем, а просто ще одним засудженим злочинцем там, на Зеленій милі. Засуджений і приречений, він усе ж знайшов у собі сили відважно подивитися на стіл чергового, який, певно, здавався йому височезним,
