серйозно, навіть коли розумів жарт, насупився й почав несамовито протирати окуляри.
– Якщо хтось побачить, тобі перепаде. – Повагавшись, він додав: – Хтось не той. – Знову повагався, короткозоро оглянувся навколо, немов очікував побачити, як на стінах виростають вуха, і тільки тоді закінчив: – Наприклад, хтось такий, як Персі Поцілуй-Мене-В-Зад-І-Вйо-До-Раю Ветмор.
– Ха, – сказав Брутал. – Того дня, коли Персі Ветмор вмоститься своїми вузькими булками за цим столом, я подам рапорт на звільнення.
– Тобі й не доведеться, – запевнив його Дін. – Тебе звільнять за жартики в книзі відвідувань. Якщо Персі нашепоче що треба кому треба. А він може. Ти ж знаєш.
Брутал сердито зиркнув на нього, але промовчав. Мені подумалося, що тієї ж ночі він витре все, що написав. А якщо не витре, це зроблю я.
Наступного вечора, зводивши спершу Біттербака, а тоді Президента до блока Д у душ для в’язнів після того, як звичайних мешканців тюрми позамикали, Брутал спитав мене, чи не слід нам пошукати Пароплава Віллі в гамівній кімнаті.
– Та, мабуть, варто, – погодився я. Напередодні ввечері ми порядно посміялися через ту мишку, але я розумів, що коли ми з Бруталом знайдемо її там, у гамівній кімнаті (а особливо якщо знайдемо гніздо, яке вона влаштувала собі в повстяних стінах), ми її приплеснемо. Краще вбити розвідника, навіть якщо він такий кумедний, ніж потім жити з паломниками. А ще, мабуть, не варто й казати, що жоден із нас не бридився вбивством якоїсь миші. Вбивати щурів було, зрештою, нашим прямим обов’язком, за який нам платила держава.
Але ми не знайшли Пароплава Віллі (якого згодом перейменують на Містера Джинґлза): ані в повстяному стінному гнізді, ані за різним мотлохом, який ми повитягали заради пошуків у коридор. Мотлоху було чималенько, більше, ніж я думав, бо гамівною кімнатою ми не користувалися вже бозна-скільки. З появою Вільяма Вортона це зміниться, але, звісно, тоді ми ще про це не знали. Щасливчики.
– Куди вона поділася? – зрештою спитав Брутал, стираючи з шиї піт великою синьою банданою. – Ні дірки, ні тріщинки… є оце, але… – Він показав на зливний отвір у підлозі. Під решіткою, крізь яку могла пролізти миша, була густа сталева сітка, куди навіть муха б не просочилася. – Як вона сюди потрапила? Як утекла?
– Не знаю, – відповів я.
– Але ж вона сюди забігла, правда? Тобто ми всі втрьох її бачили.
– Угу, прямо під двері. Трохи мусила протискатися, але пролізла.
– Йой, – сказав Брутал, і від такого гевала це слівце прозвучало дивно. – Добре, що зеки не можуть такими крихітними стати, правда ж?
– Ще б пак. – Я востаннє пробіг поглядом уздовж повстяних стін, шукаючи дірку, тріщину, що завгодно. Але нічого не було. – Все. Ходімо.
Пароплав Віллі знову показався через три вечори, коли за столом чергового сидів Гаррі Тервілліґер. Персі теж був на чергуванні – й погнався за мишею по Милі з тією самою шваброю, яку подумував використати Дін. Гризун легко уникнув Персі,
