наше відро зі шваброю. Підлога, того самого хворобливого відтінку лайму, що й сама Зелена миля, висихала смугами. Посеред кімнати стояла пересувна драбина, та, яку ми тримали в коморі, що, так уже вийшло, слугувала останньою зупинкою для засуджених державою до страти. Позаду драбини, ближче до вершечка, видавалася вперед полиця – щоб робітник міг поставити на неї, наприклад, ящик з інструментами чи відро з фарбою. Зараз на ній лежав ліхтарик. Брутал передав його мені.
– Лізь нагору. Ти нижчий за мене, тому доведеться майже до кінця піднятися, але я потримаю твої ноги!
– Я лоскоту боюся, – попередив я, ступаючи на першу сходинку. – Особливо під коліньми.
– Запам’ятаю.
– Добре, – сказав я, – бо поламане стегно – завелика ціна за те, щоб дізнатися походження однієї-єдиної миші.
– Га?
– Та то я так. – Моя голова вже була біля лампочки під сіткою в центрі стелі, і я відчував, як похитується під моєю вагою драбина. Надворі вистогнував зимовий вітер. – Ти просто тримай мене.
– Тримаю, не хвилюйся.
Брутал міцно стиснув обома руками мої литки, і я піднявся ще на одну сходинку. Моя маківка на ту мить опинилася менш ніж за фут від стелі, і я бачив павутиння, що його кілька підприємливих павуків сплели біля хрестовин, там, де сходилися докупи крокви стелі. Я посвітив ліхтариком довкола, однак не побачив нічого вартого ризику перебування на драбині.
– Ні, – сказав Брутал. – Поле, ти надто далеко дивишся. Глянь ліворуч, туди, де дві крокви сходяться. Бачиш їх? Одна трохи вицвіла.
– Бачу.
– Посвіти на стик.
Я так і зробив. І майже одразу побачив те, що Брутал хотів мені показати. Крокви були скріплені між собою кілочками, півдюжиною кілочків, і одного не було, а натомість чорніла кругла діра з четвертак завбільшки. Я глянув на неї, потім із сумнівом озирнувся через плече на Брутала.
– То була маленька мишка, – сказав я. – Але щоб настільки маленька? Ні, друже, я не думаю.
– Але вона туди й ховалася, – наполягав Брутал. – Я впевнений на всі сто.
– Не бачу, з чого така певність.
– Нахилися ближче – не бійся, я тримаю – і понюхай.
Я зробив так, як він просив, намацавши лівою рукою одну з інших крокв і відчувши себе трохи впевненіше з таким опертям. Надворі знову зірвався вітер; з тієї дірочки мені в обличчя війнуло повітрям. Я відчув разючий подих зимової ночі на крайньому Півдні… а разом з ним – ще дещо.
Запах перцевої м’яти.
«Не дозвольте, щоб із Містером Джинґлзом щось погане сталося», – почув я голос Делакруа, що зрадницьки тремтів. Почув голос і відчув тепло Містера Джинґлза, коли француз передав його мені, звичайну собі мишу, розумнішу за багатьох своїх родичів, це безсумнівно, та все одно просто мишу. «Не дозвольте тому паскуді скривдити мою мишку», – попросив він, і я пообіцяв, так, як завжди обіцяв їм наприкінці, коли похід
