скоса зиркнув на Соню, намагаючись вловити, чи зауважує вона біль і розчарування на його обличчі. Дівчина зберігала спокій, вдаючи, що не помічає Маркової раптової блідості.
– І що? – витиснув хлопець.
– Вони не по-справжньому мутили, просто зависали разом, тільки щоб побісити Гришину. Центнер спеціально повів Терлецьку додому, роздягнувся до пояса, зробив із нею селфі під ковдрою та скинув Гришиній, – голос Соні раптом ніби сплющився. – У тій самій кімнаті, з якої вона втекла… Це було в середу ввечері, 23-го. Всю ніч Гришина сиділа у VK і лазила по групах про самогубство, всякі ці «Сині кити», ну, ти чув, коротше… Що сталося наступного ранку, ти знаєш краще за мене.
Марк довго не відповідав. Потім тихо мовив:
– Це неправильно. Так не мало бути.
Маркові, як і Соні, багато чого не було відомо. Наприклад, що Оксані Гришиній, Юлиній мамі, у грудні виповнилося тридцять два, тобто, що вона народила Юлю у віці, коли материнський інстинкт постійно конфліктує з іншими почуттями, коли слово «матір» не завжди видається важливішим за слово «жінка» та в разі вимушеного вибору між жертвуванням часу для дитини та уриванням його собі гормони нерідко схиляють до останнього; що рідний батько покинув Юлю за день до її третього дня народження, а вітчим, із яким Оксана одружилася через рік, не переймався вихованням зовні тихої й слухняної падчерки; що Юля не мала друзів, окрім якихось дивних, далеких і часто фейкових акаунтів у мережі, і що дівчина вже майже півроку «зависала» у спільнотах і групах, де самогубство проголошували актом звільнення, заледве не героїчним кроком до таємничої, більш досконалої форми буття.
– Марта говорить, що Юля перед стрибком записала на відео послання до Центнера. Проте ніхто не знає, що в ньому. Телефон зараз у слідчих.
Вони продовжували стояти, розмірковуючи кожен про своє, приблизно посередині між готелем «Мир» і 15-ю школою.
Несподівано Соня подивилася назад, на багатоповерхівку на Міцкевича, й озвалася:
– Не роби їй домашніх завдань.
Спочатку червоні плями з’явилися на шиї. Під вилицями вони зійшлися й суцільним фронтом поповзли на щоки, піднявшись аж до скронь. За мить Маркові вже здавалося, наче від жару, яким спалахнула шкіра голови, ворушиться волосся. Упродовж кількох секунд хлопець зважував, чи варто віднікуватися, проте швидко збагнув, що Соня чудово розуміє, про що каже.
– Чому? – хрипко запитав він.
– Не треба.
– Чому? – підвищив голос Марк. Так ніби від того, як грізно він повторить запитання, залежало, має він рацію чи ні.
– Про це не напишуть у книжках про зорі, але більше не роби. Вона це не цінує.
Марк розвернувся та подався в бік школи.
– Їй на тебе насрати! – кинула Соня навздогін.
11
Увечері Марк довго не міг заснути – не йшла з голови Сонина розповідь. Хлопець намагався критично оцінювати почуте, бо очевидно, що Марта не була першоджерелом. Їй хтось розповів історію, вона переповіла
