привселюдно наклав у штани! – Соня закотила очі. – Не тупи! Ти знаєш, про що я.
– Там, – насупившись, буркнув хлопець.
– Було страшно?
Марк промовчав. На мить йому закортіло відіпхнути дівчину й піти, проте в голові все жахливо змішалося: як завжди зваблива й недосяжна Терлецька, нещодавнє Сонине привітання із днем народження, спогади про Гришину. Ноги мовби приросли до землі.
Не дочекавшись відповіді, дівчина продовжила:
– Дуже нервував у слідчого?
– Ні. Обидва рази зі мною була мама. Поліція не має права допитувати неповнолітніх без дозволу батьків. На першому допиті з нами ще Пап’є-Маше сиділа. І ще шкільний психолог. Це більше тупо було, ніж страшно.
Через надмірне захоплення тональними кремами й пудрою заступницю директора, завуча з навчально-виховної роботи сорокавосьмирічну Аллу Іванівну Горщар у школі називали Пап’є-Маше. Шкіра на її обличчі незмінно нагадувала пожований папір для аплікацій.
– А слідчий був чоловік чи жінка? Він запитував, чи це не ти її скинув із даху?
Марк утягнув щоки та закотив очі – невже так складно зрозуміти? – потім ступив убік, щоб обійти дівчину.
– Не хочу про це говорити.
Соня розчаровано зітхнула.
– Пробач. Ти додому?
Хлопець витримав паузу, потім, уже на ходу, кинув через плече:
– Ага.
– Я теж.
Дівчина розвернулася та поруч Марка попростувала Пластовою в напрямку школи. Хвилину обоє не озивалися, проте Соню аж розпирало зсередини: вона щойно розмовляла з Мартою, дізналася багато цікавого й просто не могла мовчати.
– Знаєш, чому вона зістрибнула?
Після повторного допиту (як сказали його матері: для уточнення обставин) Марк доклав зусиль, щоб викинути Гришину з голови, і направду не хотів знати, що стало причиною самогубства.
– Послухай, я не маю…
– Вона зустрічалася з Центнером, – видала Соня.
Марк зупинився так різко, неначе налетів на невидиму стіну.
– Із Центнером?! Ти гониш!
Артем Бродовий на прізвисько Центнер був найкращим другом Тохи Шпакевича. Вони вчилися в різних класах, навіть однолітками не були (Бродовий навчався у 9-Б, Тоха був на рік старшим), однак жили неподалік, товаришували ледь не з пелюшок і разом грали у шкільній баскетбольній команді. Центнером Артема обізвали з очевидних причин: у свої п’ятнадцять він не поступався Шпакевичу в зрості та важив дев’яносто п’ять кілограмів. Словом, кабан був іще той.
– Анітрохи! Це правда!
– То Юля… – Марк не стримався й скривився, – стрибнула через нього?
Йому не вдавалося уявити їх поряд. Тендітна, мініатюрна Гришина – коротке каре, окуляри, сріблясті брекети, що ледь проступали під блукаючою посмішкою, – й дебелий Центнер із кучмою кучерявого волосся, чорного й цупкого, немов бичача шерсть, і всіяним прищами підборіддям.
