край його корпусу. Суть такої його самостійно сформованої звички не була нам до кінця зрозумілою, доки через кілька років ми не дізнались про принцип «кісткової провідності» звуку, про який ніколи раніше не чули.
Незабаром після того, як син привласнив патефон, я виявив, що він чув мене доволі чітко, коли я торкався губами його скроні або маківки. Таке відкриття дало мені можливість втілювати в реальність своє Палке Бажання допомогти синові розвинути його слух та мовлення. На той час він уже пробував вимовляти деякі слова. Хоча прогнози не були обнадійливими, моє БАЖАННЯ, ПІДКРІПЛЕНЕ ВІРОЮ, не знало такого слова, як «неможливо».
Виявивши, що він чітко чує мій голос, я негайно ж почав навіювати йому бажання чути й говорити. Згодом я також виявив, що дитині подобалося слухати казки на ніч, тож на роботі я придумував казки, які б розвинули в ньому уяву, впевненість та гостре бажання чути й бути нормальним хлопчиком.
Зокрема, була одна казка, яку варто виділити. Коли я розповідав її синові, вона набувала все нового забарвлення, хвилювала. Ця історія повинна була донести до сина, що його недуга не є перепоною, а, навпаки, несе в собі велику цінність. Незважаючи на те що я вивчив безліч теорій, які наголошували на тому, що КОЖНЕ НЕЩАСТЯ НЕСЕ В СОБІ ЗЕРНО КОРИСНОГО, мушу визнати, я не мав ані найменшого уявлення, як його недуга може стати цінним надбанням. Однак я не припиняв доносити йому цю істину у вигляді казок на ніч, сподіваючись, що однієї прекрасної миті син зрозуміє, як обернути недолік на перевагу.
Я чітко усвідомлював, що не можна компенсувати відсутність вух чи природного слухового апарата.
Але БАЖАННЯ, зігріте ВІРОЮ, відкинуло всі сумніви геть і надихнуло мене продовжувати й не зупинятись.
Озираючись назад, на той досвід, який я здобув, я розумію, що якби не син і його віра в мене, ми б не досягли таких чудових результатів.
Він вірив кожному моєму слову, і тому я зародив у нього думку, що він має одну велику перевагу над своїм старшим братом і що вона ще не раз стане йому в пригоді. Наприклад, у школі вчителі побачать, що в нього немає вух, і приділятимуть йому більше уваги, будуть особливо прихильні до нього. Так і було. Його мама домовилася з учителями, що ті приділятимуть дитині багато уваги. Я також запевнив його, що, коли він достатньо підросте, щоб продавати газети (його старший брат на той час саме займався цим), у нього буде велика перевага над братом, бо люди платитимуть йому більше за те, що він такий розумний і працьовитий хлопчик, хоч і не має вушок.
Ми помітили, що поступово слух дитини кращав. Крім того, він анітрохи не соромився своєї вади. Коли йому було близько семи років, він уперше довів, що наші методи навіювання таки приносять плоди. Декілька місяців поспіль він благав маму дозволити йому продавати газети, але та ніяк не погоджувалася. Вона боялась, що через глухоту йому небезпечно самому залишатись на вулиці.
Тож він узяв справу у свої руки. Одного вечора, залишившись удома наодинці з прислугою, він виліз через вікно
