де перебуваємо зараз. З іншого боку, що б трапилося, якби ми забрали релігію з суспільства? Мені важко уявити, яким чином наука та натуралістичний світогляд могли б заповнити цю порожнечу та стати джерелом натхнення для добрих справ.
Наприкінці своєї тижневої трансатлантичної екскурсії я знайшов час у літаку, щоб прочитати майже сімсот відповідей на мій блог «Мораль без Бога?». Більшість коментарів були конструктивні, читачі підтримували мене; вони висловлювали переконання в тому, що коли йдеться про витоки моралі, то про це треба говорити у відтінках сірого, а не в чорно-білих тонах. Проте атеїсти не могли не скористатися нагодою кинути побільше камінців у віровчення, обходячи таким чином мої наміри. Для мене набагато важливіше зрозуміти потребу в релігії, ніж розгромити її. Центральне питання атеїзму – існує чи не існує Бог – для мене є монументально не цікавим. Що ми здобудемо, дратуючись через існування того, що неможливо ані довести, ані спростувати? У 2012 році Алан де Боттон підняв проти себе море люті, коли розпочав свою книжку «Релігія для атеїстів» («Religion for Atheists») словами: «Найбільш нудне та непродуктивне питання про будь-яку релігію – це питання про те, справжня вона чи ні – у тому сенсі, чи передали її з небес під звуки сурм»{10}. Проте для деяких людей це питання і далі є єдиним, яке вони можуть обговорювати. Як ми змогли опуститися до такої духовної обмеженості? Ми ніби приєдналися до дискусійного клубу, де все, що кожен може зробити, – це виграти або програти.
Наука не дає відповідей на всі питання. Ще студентом я дізнався про «натуралістичну оману» та про те, що для вчених було б вершиною зарозумілості вважати, ніби їхня праця може висвітлити відмінності між добром і злом. Зауважте, це було невдовзі після Другої світової війни, яка принесла всім нам масове зло, що виправдовувалося науковою теорією самокерованої еволюції. Учені були дуже наближені до машини геноциду, коли проводили немислимі експерименти. Дітей зшивали разом, щоб отримати сіамських близнюків, живих людей оперували без анестезії, а кінцівки та очі переносили на інші частини людського тіла хірургічним шляхом. Я ніколи не забуду цей темний повоєнний період, протягом якого кожен учений, який говорив із німецьким акцентом, викликав підозру. Однак американські та британські науковці теж не були невинними, бо на початку ХХ століття саме вони принесли нам євгеніку. Вони захищали расистські імміграційні закони та примусову стерилізацію глухих, сліпих, психічно хворих, людей із фізичними вадами, а також злочинців і членів расових меншин. Такі операції проводилися таємно на жертвах, які відвідували лікарні з інших причин. Для тих, хто не хоче звинувачувати науку в цих похмурих історіях і списує все на псевдонауку, буде не зайвим згадати, що євгеніка була серйозною науковою дисципліною, яку вивчали в багатьох університетах. Станом на 1930 рік в Англії, Швеції, Швейцарії, Росії, Америці, Німеччині та Норвегії діяли інститути, у яких студенти вивчали її.
Allain de Botton (2012), p. 11.
