металевим лезом, кинутий дужою рукою Голіафа, може пробити разом будь-який бронзовий щит і бронзові обладунки». Чи треба пояснювати, чому жоден ізраїльтянин не хотів виходити на бій із Голіафом?
Аж тут з’являється Давид. Саул намагається дати йому власний меч і обладунки, щоб у нього були хоча б якісь шанси. Давид відмовляється. «Я не можу йти в цих обладунках, – каже він, – тому що я до них не звик». Натомість він бере п’ять гладких камінців і кладе їх у наплічну сумку. Потім він спускається в долину з пастушим ціпком у руці. Дивлячись на цього хлопця, Голіаф почувається ображеним. Він очікував на бій із досвідченим воїном. Натомість велет бачить пастуха – представника однієї з найскромніших професій – який, схоже, збирається використати свій пастуший ціпок проти меча Голіафа. «Хіба я собака, – каже Голіаф, показуючи на посох, – що ти йдеш на мене з палицями?»
Те, що відбувається далі, описано в легенді. Давид кладе камінь у шкіряне ложе пращі і влучає ним у відкритий лоб Голіафа. Той падає непритомний. Пастух підбігає до нього, бере в руки меч велетня й відтинає йому голову. «Філістимці побачили, що їхній воїн загинув, – розповідається в Біблії, – і втекли».
Дивним робом у битві перемагає аутсайдер, усупереч усім сподіванням філістимців. Так ми переповідали одне одному цю історію протягом багатьох століть. Таким чином вислів «Давид і Голіаф» увійшов у нашу мову – як метафора несподіваної перемоги. Проблема цієї версії в тому, що вона майже повністю хибна.
Стародавні армії мали три види військ. Перший – кіннота – озброєні воїни, які їздили на конях або в колісницях. Другий – піхота – солдати, що пересувалися пішки в обладунках, із мечами та щитами. Третій – метальники або, як їх зараз назвали б, артилерія: лучники і, найважливіше, – пращники. У пращників були шкіряні сумки, зв’язані з двох боків довгою мотузкою. Вони клали камінь або свинцеву кулю в цю сумку, крутили її, описуючи дедалі швидші й ширші кола, а потім відпускали один край мотузки та жбурляли камінь.
Для того щоб метати снаряди, потрібні надзвичайно добрі навички й досвід. Але в умілих руках праща являла собою потужну зброю. На середньовічних картинах зображено пращників, які збивають птахів на льоту. Кажуть, що ірландські пращники могли влучити в монету з такої відстані, з якої її було видно, а в старозавітній Книзі Суддів вони метали камінь, не хиблячи ані на волосину. Досвідчений пращник міг убити або серйозно поранити ціль на відстані до 200 ярдів[5][6]. Римляни навіть мали спеціальні щипці для того, щоб витягувати з тіл нещасних солдатів камені після влучань із пращі. Уявіть собі, що навпроти вас стоїть пітчер із Головної бейсбольної ліги й намагається влучити вам у голову бейсбольним м’ячем. Такий вигляд мав бій із пращником – відмінність полягала лиш у тому, що він кидав не корковий або шкіряний м’яч, а твердий камінь.
Як зазначає історик
182,88 м.
Сучасний світовий рекорд у метанні з пращі встановив 1981 року Ларрі Брей – 437 метрів. Звичайно, на такій відстані точність зменшується. (
