втратили одне одного, вони виїхали до міста… А мені вдалося отримати гарне місце, котре потребувало роз’їздів, тому мене майже не було в цих краях. Але я допускаю думки, що Саша вам навіть і не розповідав про нашу дружбу дитячу?
Соня покосувалася на нього, похитала головою.
– Ні, не розповідав.
– Мене це не дивує, ми ж так давно не бачилися, – зітхнув Мазуревич. – Й ось нещодавно зустрілися там, де навіть і не могли подумати зустрітися, – у невеличкому сибірському містечку, у готелі. Я заїздив так далеко у справах, намагався вмовити одного відлюдька на продаж ділянки землі для мого господаря, а Сашко похвалився, що відшукав трішки золота…
Соня поглянула на Тихона дещо розгублено.
– А… а де ж зараз Саша?
Вона не могла зрозуміти, чи то їй лише видалося, чи незнайомець при цім запитанні спохмурнів, лицем його ковзнула майже непомітна тінь, майнула в тих чорних очах і одразу ж зникла. Але вона відчула тривогу, передчуття чогось недоброго, горя, котре торкнеться її життя.
Тихон знову зітхнув.
– Повірте, Софіє Давидівно, я багато чого віддав би за те, аби не приходити до вас сьогодні зі своїм сумним обов’язком, але… Зізнаюся, у мене була думка, аби сповістити вас про все телеграмою, та потім я передумав. Ви не заслугували на те, аби дізнаватися про все зі скупого папірця…
У Соні похолонуло біля серця.
– Ви… ви лякаєте мене.
Тихон відповівся їй жалісним поглядом.
– Вибачте, але я сам не знаю, як вам усе сказати.
Соня знову поглянула на нього.
– З ним трапилося щось погане? Господи! Кажіть же, що…
Тихон на мить затулив очі руками, а коли знову поглянув на Соню, вона помітила в його чорних очах такий біль… Серцю її зробилося нестерпно холодно… Передчуття таки не обмануло…
– Ми домовилися зустрітися в Красноярську, – глухим, побитим голосом промовив Мазуревич, і Соня затамувала подих, уже здогадуючись, уже відчуваючи те, що він мав сказати… Вона й хотіла чути, і водночас відчайдушно цього не бажала. Хотіла заборонити йому говорити, наказати, аби він мовчав, але не змогла із себе витиснути навіть короткого слівця. І слова його насувалися на неї, мов безжальні, високі хвилі Дніпра під час буревію. – Розумієте, хотіли повертатися до Кременчука вже разом, а до цього, після розмови із Сашком, котрий так щиро бажав мені удачі, мені так поталанило, я вмовив відлюдька того… Але в готелі Сашка з Марусею не було, їх не було в Красноярську… Я почекав день, а потім почав пошук. Поїхати без мене вони не могли, потяг ще не рушав з міста, та й на душі було якось незатишно, докучало передчуття…
Соня затремтіла всім тілом.
– Господи…
Тихон важко сковтнув.
– Їх віднайшли через два дні. Неподалік невеличкого поселення, у лісі… – Він помовчав, спостерігаючи, як стрімко полотніє вродливе лице Соні, а потім продовжив
