style="font-size:15px;"> Тихон поліз до нагрудної кишені піджака.
Соня напружилася.
– По-перше, ось ця газета з Красноярська, у котрій було надруковано про зухвале вбивство Саші та Марусі, разом зі знімками їхніх облич, до того ж ви можете зателеграфувати до відділку поліції Красноярська й отримати докази.
Соня знову почала полотніти.
– Все одно я не вірю, – тихо прошепотіла вона й якось приречено простягнула руку, аби взяти ту газету. Очі вхопили чорно-біле, розмите, але все одно впізнаване лице. Того, що було надруковано під знімком Саші та його сестри, вона вже читати не стала. Вона повірила.
Повірила в те, що Саша помер.
Сашу вбито!
І це правда! Правда!
– Господи! – простогнала Соня й гойднулася. Байдуже було з того, що могла впасти, весь світ якось поринув у густий, молочно-білий туман, і тільки червоним полум’ям горіла в тім тумані важка й невимовно жахлива істина.
Саша помер!
Вона ледь відчула те, як підхопили її сильні та теплі руки, як залунав поряд гарний, мов оксамитовий голос.
– Поплачте, Софіє, поплачте, не треба тримати цього в собі, то шкідливо.
Соня чула ці слова, навіть розуміла, що має заплакати, але не могла… Так вона вже була, певно, влаштована, що коли траплялося якесь горе, то не могла плакати, не було в неї спочатку сліз, а мов кам’яніла, і горе тримала глибоко в серці, не поспішаючись виплескувати назовні. Вона навіть могла здаватися байдужою до того, що сталося, і тільки той, хто був їй близький, той знав, що біль її бродить у неї всередині, отруюючи серце. Ось і зараз вона стояла в обіймах того Мазуревича, мов закам’яніла, і гарячі сльози, що могли б подарувати хоч слабке, а все ж полегшення, не котилися її пополотнілим лицем. Вона й здавалася байдужою, і була такою до цілого світу. Тільки глибоко в собі тужилася, важко й розпачливо тужилася за Сашею, за ним волало її серце, кровило від невидимої рани, і біль той був невидимий, такий глибокий, що його ніхто не міг бачити, та й не повинен. Навіть оцей, що тримав її зараз теплими руками. І Соня повільно відсторонилася від нього.
– Вам краще піти, – безбарвним голосом промовила вона, відвертаючи лице від його уважного погляду.
Тихон прокашлявся.
– Так, звичайно, – відповівся він впалим голосом і потім, помовчавши мить, все ж сказав: – Але я хочу, Софіє Давидівно, аби ви знали, що я сумую за Сашком разом з вами. Він є… тобто був він просто надзвичайною людиною. Таких більше немає й не буде, і в мене навіть не вистачає слів, аби висловити вам увесь свій жаль… Це велика для мене скорбота.
Соня постояла, відсутнім поглядом роздивляючись власне вікно, а потім таки поглянула на чоловіка. Він стояв посеред вітальні – високий, вродливий і сумний, із застиглим болем у тямких очах. Той біль Соні видався щирим, і вона з вдячністю відгукнулася на його слова.
– Дякую.
Тихон вклонився.
– Тепер же дозвольте відкланятися… Бажаю вам сил витримати це страшне горе. – Він повільно рушив до дверей, та вже на порозі,
