Успенського собору, ледь не ніжки цілувала своїй улюбленій панночці.
Можливо, через Соніну любов до бідноти пані Барбару й не здивувало те, що в житті її онуки з’явився Олександр Попільний. Загалом їй хлопець сподобався, вона вважала себе за таку людину, котра вже порядно прожила на цьому світі й чого-чого, а вміння взрівати в людях їхню справжню сутність, усе ж таки набула. Той Олександр був людиною спокійною, виваженою і доброзичливою, вона відчувала в нім добре серце, але головним було те, що він кохав Соню, по-справжньому кохав, це ж уже пані добре бачила… А те, що мав він за душею якісь там жалюгідні мідяки, – то ж пусте. У Соні вистачить грошей не на одну родину, до чого ж їй статки чоловіка? Та Олександр тільки додав собі прихильності старої пані, поїхавши до Сибіру. Тепер вона знала, що могла померти спокійно, полишаючи Соню в надійних, люблячих руках людини, для котрої її онука – це все.
Соня обернула до неї своє личко.
– Бабуню, а ти знаєш, я більше не буду вірити в сни.
– І чому ж це, любонько? – здивувалася пані Барбара.
– Бо вони брешуть!
– Справді? А чому ж?
Соня зіщулилася, знизала плечима.
– Сон мені нещодавно наснився негарний за Сашу, – замислено промовила вона, поглянувши на вікно. – Уявляєш, так усе наснилося, буцімто й насправді було. Сниться, наче велика річка, а в ній золото. Саша з Марусею виймають те золото, його багато… А потім з’являється незнайомець… Я не бачу його лиця, але знаю, що він несе в собі зло… І він, той незнайомець, вириває могилу й заштовхує туди живцем Сашу з Марусею.
Пані Барбара знову захрестилася на католицький лад.
– Свята Діво, дитино! Який жах тобі наснився!
Соня звела на неї незрозумілий погляд своїх великих блакитних очей, у самій глибині котрих плескався страх.
– Але ж він неправдивий? Справді, бабуню?
Пані Барбара обійняла її.
– Справді, моя дитино. Ось побачиш, що не встигнеш отямитися, як той твій балакучий Саша постане на порозі нашому з тим своїм дитячим усміхом.
Соня всміхнулася.
– Його дитячий усміх… Знала б ти, бабуню, як люблю я його оту усмішку. Вона ж особлива.
– Особлива.
Трішки згодом Соня стояла біля вікна своєї кімнати й згадувала Сашу. Лагідний погляд його блакитних очей, від котрого робилося так тепло біля серця, його усміх той особливий, котрий вона так любила… Спостерігаючи, як вітер ганяє хвилі Дніпром, вона згадала їхню першу зустріч, коли він прийшов проситися за кредит, а вона тільки приїхала з притулку, де померла від вродженої хвороби її улюблениця – теж Софія, маленьке, світле дівча. Сліз у неї чомусь не було, туга за тим малим дитям уперто не бажала виливатися слізьми, полишаючись усередині й розриваючи їй серце. Хотілося зачинитися й полишитися наодинці
